Читати книгу - "Автохтони"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
По вітровому склу вдарили великі краплі, і Валек увімкнув двірники. Шур… шур…
– І що з ним потім сталося, з Андричем?
– Нічого. Німці пішли, а він залишився. І що характерно, його навіть не посадили. Просто поставили на якусь дрібну чиновницьку роботу. Щось, пов’язане з культурою.
– А потім?
– Потім його слід губиться. Помер? Поїхав? Поїхав та помер?
Помер та поїхав, подумав він, а вголос сказав:
– Дякую. Знаєте, мені тут розповіли, що це Ковач розрив могилу Валевської. Чи то сунув до труни якийсь нотний запис, а потім вирішив забрати назад. Чи то хотів востаннє насолодитися своїм кумиром.
– А! Я чув! Гарна історія, я сам її розповідаю, але насправді Ковача заарештували раніше, ніж вбили Валевську. Можливо, його здав Андрич, Андрич крутився довкола цієї родини. Послухайте, навіщо вам усе це потрібно?
– Я ж кажу, я займаюся групою «Діамантовий витязь». Маловідома…
– Та годі вам. Це ви Воробкевича дуритимете, він безграмотний.
Він зітхнув.
– Я не брешу. Просто Андричу, схоже, подобалися прикрі жарти. Зворотний переклад, ну звісно. Бубновий валет. Knight of diamonds. Діамантовий витязь. Тепер би сказали, це такий прикол. Стьоб. Але йому повірили, Андричу! Як же! Діамантовий витязь, воїн світла, бастіон сили. Там, у Росії, морок і розруха, торжество плебсу, а тут притулок прекрасних змістів. Нічого з цього, звісно, не вийшло. Ніколи не виходить, навіть якщо всерйоз. А скажіть, ви знаєте таку ресторацію – «Схрон»?
– Авжеж.
– А… під нею? Знаєте, що там?
– А, ви про цих? Підпільників? Хто ж не знає. Ну звісно, такий, як би це сказати, гм, індивідуальний тур. Для екстремалів. Недешевий, до речі.
– Я не замовляв ніякого туру.
– А вас усе одно туди відвели? І залишили на ніч? Треба ж. – Валек покрутив головою. – Знаєте, що я думаю? Тільки не ображайтеся. Вас прийняли за когось іншого.
– За ревізора?
– Ні, я, гм, серйозно. Приїхали, можна сказати, інкогніто, зупинилися в хостелі… Не в готелі, не на найманій квартирі, в паршивому хостелі, причому з худою славою, він раз по раз горить, цей хостел. Чому?
– У мене були причини.
– Які? Не хочете говорити? Давайте вгадаю. Туристичний бізнес, вірно? Новий проект? Щось зовсім, гм, неочікуване? Я вгадав? Історичний екскурс? Рольова гра? Занурення? Майте на увазі, краще за мене це місто ніхто не знає.
– Ви помиляєтеся. Я не маю жодного стосунку до туристичного бізнесу.
– Тоді навіщо вам усе це потрібно? Ви потайний благодійник? І справді приїхали у справі спадщини? Навіщо?
– Я ж сказав, – відповів він терпляче, – я збираю інформацію про маловідомі літературно-мистецькі групи. Мені ще звіт фінансовий писати. Який, нахрін, готель, грантодавці, вони скупі, суки.
У дзеркалі заднього виду людина в сірому пальті та капелюсі вже півгодини з дуже зацікавленим виглядом вивчала вітрину сувенірної крамнички. Це приємно, коли тебе не залишають без уваги.
– Гарне прикриття, – погодився Валек, – дуже гарне прикриття. Вас куди тепер?
Він поглянув на годинник. До «Синьої пляшки» ще рано. Марина звільниться тільки о шостій.
– А, гаразд, давайте на цвинтар. Показуйте цього свого Кузнєвича!
* * *
Ліотарова шоколадниця, забираючи порожню тарілочку, винувато похнюпилася.
– Я знаю, ви завжди просите сендвіч із пармською… А сьогодні лише вестфальська. Але я взяла на себе сміливість…
У неї були дрібні порцелянові зубки, ніби у старовинної ляльки, і вона дуже мило прикушувала ними нижню губу.
Він великодушно сказав, це нічого, хоча насправді не помітив різниці. А печенька сьогодні була у формі сонечка з прорізаними променями. Суцільно астрономічна тематика, чому б не випікати качечок або метеликів яких-небудь.
Він витер руки червоною, з білими фестончиками, серветкою.
– Вейнбаум уже має бути тут, чи ні?
Марек сидів на своєму звичайному місці, стопочка біля лівої руки, шахівниця біля правої. Величезна хитлива тінь, на стіні видавала в Мареку представника вимерлого племені гігантів, який лише вдає із себе людину.
Шахи акуратно стояли на шахівниці, дві армії одна навпроти іншої.
Бугриста голова Марека у світлі опливлих свічок здавалася восковою.
– Щось запізно, – неохоче погодився Марек.
Порожня стопочка випускала гострий анісовий запах. Марек порухав її туди й назад по темній стільниці плямистою клешнатою рукою, немовби шахову фігуру. Портрет чорнявого засновника кав’ярні кривив мармизи і супив брови.
– Таке бувало вже? Щоб він не приходив?
– Останні двадцять років – ні. – Марек подумав, потім уточнив: – Двадцять два.
– А… може, зателефонувати йому?
– У нього немає телефону. У нього нікого немає. Навіщо йому телефон?
– І мобільного?
– І мобільного. Новомодні штучки.
Марек долонею змішав шахи. Чорні та білі лежали повалені, знищені, наче Марек був богом, який ширяє над полем чужого бою.
– А де він живе?
– На Банківській.
– Я маю на увазі – будинок? Квартира?
– Він вас запрошував?
– Ні, але, може, якщо він хворий…
– Вам не здається, – Марек трохи підвів важкі повіки, праве так і застрягло на півдорозі, немов шторку заїло, – що це не ваша справа?
– Перепрошую. Я не хотів нікого образити. Я просто… – Він обернувся до шоколадниці. – Порахуйте, будь ласка. Я, мабуть, піду.
У колодязі двору світилося лише одне вікно, вузьке, неначе бійниця. За тюлевою фіранкою стовбурчилося вузьке листя тещиного язика. Вище, в акуратно прорізаному квадратику неба, ширяли два красних ока. Подряпина на шиї пекла.
– Закурити не знайдеться?
Він здригнувсь, але потім упізнав.
– Заждіть. Зараз куплю вам пачку.
У шаховій коробці обидві армії чекали чергового короткого воскресіння. Марека за столиком не було. Пішов відлити? У старих сечовий міхур слабкий. Він поквапно ткнув пальцем у першу-ліпшу пачку на вітрині біля стійки, розплатився, дорогі, дідько, й вийшов.
– «Кемел», – жебрак, припалюючи, заслонився від вітру брудною рукою у брудній мітенці з обрізаними пальцями, – лайно. Польське лайно. Ну, все одно дякую.
Пальці, що утримували тремтячий вогник, як у мушлі, були брудні, з обламаними чорними нігтями, але довгі красиві пальці. Скільки йому років? Скільки їм усім тут років?
– Вона бреше, – сказав нарешті жебрак, – наша соловейко.
– Це я вже зрозумів.
– Вона аж ніяк не намагалася врятувати Нахмансона.
– Стривайте, це ви про стару Валевську? Ну як же, не намагалася? Вона ж віддалася цьому Пушному, щоб його врятувати.
– Я ж кажу, бреше.
Жебрак квапливо затягнувся. Клуби диму розпливалися у сутінковому повітрі, немов крапля води, пущена у склянку з чорнилами.
– Це вона його здала, Нахмансона. Сама здала.
– Навіщо?
– Вам таке ім’я – Вертіго – нічого не каже?
– Псевдонім, – виправив він машинально.
– Яка різниця? Так от, Нахмансон. Він же й справді був… як тоді казали? – шкідником. Власне… Це все Ковач. Ковач працював на…
– Опір. Народний фронт.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Автохтони», після закриття браузера.