Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

Ліліан узяла сукню з чорної прозорої тканини, гаптовану барвами мексиканської червіні, і почала вимахувати нею з вікна.

– За любов, – сказала, – божисту й земну, малу і велику, але не за любов у Тулузі! Коли ти знову їдеш?

– Звідки ти знаєш, що я мушу знову їхати? Ти стежиш за календарем перегонів?

– Ні. Але в нашому випадку ніколи невідомо, хто кого покидає.

– Усе зміниться.

– Але ж не раніше кінця року?

– Одружитися можна й раніше.

– Відсвяткуймо передусім повернення і прощання. Куди ти мусиш їхати?

– До Рима. А потім на Перегони Тисячі Миль через цілу Італію. За тиждень. Ти не можеш поїхати зі мною. Їдеш і їдеш, і нічого іншого, аж врешті людина стає частиною шосе і двигуна.

– Ти виграєш?

– «Мілле Мілліа» – це перегони для італійців. Раз виграв його Караччола, який представляв «Мерседеса», але зазвичай перші місця беруть італійці. Торріані і я їдемо тільки як третій екіпаж. Про всякий випадок, якби щось сталося. Я можу лишитися тут, поки ти одягатимешся?

Ліліан кивнула.

– Яку сукню вбрати? – запитала.

– Одну з тих, які були в мене в полоні.

Вона відкрила валізу.

– Може бути ця?

– Так. Я знаю її добре.

– Ти її ніколи не бачив.

– Я не бачив на тобі, але все ж таки я її знаю. Вона кілька ночей висіла в моєму покої.

Ліліан обернулася з дзеркалом у руках.

– Справді?

– Каюся, – сказав Клерфе. – Я порозвішував твої сукні, щоб тебе заманити, наче якийсь чаклун. Я навчився цього від тебе. То була чорна магія і, крім того, певна потіха. Жінка може покинути чоловіка, але ніколи не залишить своїх вбрань.

Ліліан уважно роздивлялася в дзеркалі свої очі.

– Отже, з тобою були мої тіні.

– То не були твої тіні, а лише скинуті й залишені зміїні шкіри.

– Я б швидше подумала, що з тобою була інша жінка.

– Я пробував і це. Але ти зіпсувала мені апетит на інших жінок. У порівнянні з тобою вони виглядають як кепські кольорові репродукції на тлі «Танцівниці» Деґа.

Ліліан розсміялася.

– Як одна з тих негарних, товстих ляльок, яких він завжди малював?

– Ні. Як один малюнок, який Леваллі має в себе вдома. Ти бачила його – танцівниця в привабливому русі, але її обличчя позначене лише згрубша, так що кожен може доповнити її обличчям з власних мрій.

Ліліан відклала помаду.

– Завжди мусить залишатися вільне місце. Правда? Коли все вивершене до кінця – нема вже місця на уяву. Ти це мав на увазі?

– Авжеж, – визнав Клерфе. – Людина знаходить себе тільки у власних мріях – ніколи в мріях когось іншого.

– Знаходить себе або губить.

– Одне і друге. Так як інколи сниться незадовго до пробудження – що людина падає і падає в бездонну діру. Тобі відомо це?

– Так, – відповіла Ліліан. – Мені це снилося майже кожного полудня в санаторії, коли ми відбували те, що Крокодилиця називала сієстою, тобто післяобідню дрімоту, з якої доводилося випадати, як камінь, що летів у прірву. Ще є вино?

Клерфе приніс келих. Ліліан обняла його за шию.

– Дивно, але, поки не забуваєш, що падаєш і падаєш, ніщо не безнадійне. Життя, здається, любить парадокси – коли людина думає, що цілковито безпечна, тоді завжди смішна і в будь-який момент їй загрожує падіння – але коли знаєш, що все пропало, життя задаровує тебе. Зовсім не конче цим перейматися – успіх ходить за людиною, як собака.

Клерфе сів біля неї.

– Звідки ти це все знаєш?

– Так собі, тільки балакаю. Це тільки напівправда – як і все.

– Кохання також?

– Що кохання має спільного з правдою?

– Нічого. Воно її протилежність.

– Ні, – сказала Ліліан і встала. – Протилежністю кохання є смерть, і кохання – це гірке зачарування, яке дозволяє нам на хвильку забути про неї. Тому кожен, хто знає щось про смерть, знає також щось про кохання. – Вона вбрала через голову сукню. – Але й це лише напівправда. Бо хто знає що-небудь про смерть?

– Ніхто – тільки з тією різницею, що вона є протилежністю життя, а не кохання, хоча й це сумнівно.

Ліліан розсміялася. Клерфе був знову такий, як і колись.

– Знаєш, чого б я хотіла? – поцікавилася вона. – Жити водночас десятьма життями.

– Навіщо? Адже завжди було б тільки одне, Ліліан. Це так само, як шахіст, який грає проти десяти різних партнерів, насправді завжди розігрує лише одну партію – свою.

– До цього я теж дійшла.

– У Венеції?

– Авжеж, але не так, як ти думаєш. – Вони стояли біля вікна. Над Консьєржері жевріла бліда вечірня зоря. – Я хотіла б вивернути своє життя догори дном. Я хотіла б тепер пережити день або годину зі свого п’ятдесятого року життя, потім годину з тридцятого, потім годину з вісімдесятого – всі в один день, саме так: не хочу жити рік за роком, прикована до ланцюга часу.

– Як на мене, ти змінюєшся досить швидко, – засміявся Клерфе. – Куди підемо на вечерю?

Зійшли сходами. «Він не розуміє, про що мені йдеться, – думала Ліліан. – Вважає, що то якийсь мій каприз, не відчуває, що я хотіла б тільки випросити від цього світу бодай кілька днів з тих, які ніколи не проживу. У кожному разі – зате ніколи не буду вісімдесятирічною сварливою бабегою, і мене обмине доля старіючої жінки, яку не хоче більше бачити її коханець і від якої він з острахом сахається, зустрівши її за багато років, а я залишуся молодою в пам’яті мого коханого й завдяки цьому буду сильніша, ніж усі жінки, які будуть жити і старіти після мене».

– З чого ти смієшся? – запитав на сходах Клерфе. – З мене?

– З себе, – мовила Ліліан. – Але не питай мене чому – свого часу сам дізнаєшся.

За дві години він відвів її до готелю.

– Достатньо на сьогодні, – сказав із посмішкою. – Ти потребуєш сну.

Ліліан поглянула на нього зі здивуванням.

– Сну?

– Спокою. Ти казала мені, що хвора.

Вона шукала на його обличчі затаєних ознак жарту.

– Справді так вважаєш? – поцікавилася нарешті. – Тільки не кажи мені, що я виглядаю втомленою.

З’явився нічний портьє, кривлячи обличчя в тямкій усмішці.

– Салямі на вечерю? Кав’яр? Шеф залишив не замкнений кав’яр.

– Якесь снодійне, – заявила Ліліан. – Добраніч, Клерфе.

Він притримав її.

– Зрозумій мене, Ліліан! Я не хочу, щоб ти перевтомилася і завтра зазнала нового приступу.

– У санаторію ти