Читати книгу - "Куджо"

Офіс «Імідж-погляду» розміщувався в неохайній цегляній будівлі в Кембриджі. На п’ятому поверсі були розташовані кабінети персоналу, на шостому — здвоєна студія, а на сьомому й останньому поверсі була погано провітрювана демонстраційна зала на шістнадцять місць, по чотири в кожному ряді.

Того раннього надвечір’я в понеділок Вік Трентон і Роджер Брейкстоун, знявши піджаки й розпустивши краватки, сиділи в третьому ряді демонстраційної зали й переглядали ролики за участю професора кашології. Кожен ролик дивилися по п’ять разів. Усього їх було двадцять. Три з них були присвячені злощасній «Малиновій енергії».

Останній блок із шести роликів закінчився півгодини тому, і кіномеханік, побажавши всім на добраніч, пішов на свою вечірню роботу крутити фільми в кінотеатрі «Орсон Веллс». Через п’ятнадцять хвилин із понурим виглядом розпрощався і президент «Імідж-погляду» Роб Мартін, додавши, що, коли він буде потрібен, у вівторок і середу його двері будуть відчинені для них у будь-який час. Та він не висловив того, що було на думці в усіх трьох: двері будуть відчинені, коли вони вигадають щось варте уваги.

Роб мав повне право на похмурий вигляд. Він був ветераном війни у В’єтнамі, втратив ногу під час Тетського наступу. Відкрив студію наприкінці 1970-го на гроші, які отримав з інвалідності, і завдяки значній допомозі батьків дружини. З того часу студія ледве трималася на плаву, здебільшого перехоплюючи крихти з багатого медіастолу, за яким бенкетували великі бостонські студії. Вік і Роджер зв’язалися з Робом Мартіном, тому що він нагадував їх самих: боровся з усіх сил, щоб поставити компанію на ноги і перетнути ту межу, що її називають критичною. Окрім цього, що теж доволі суттєво, з Бостоном було легше підтримувати зв’язок, ніж із Нью-Йорком.

За останні шість місяців справи «Імідж-погляду» пішли вгору. Факт, що студія знімає ролики для Шарпа, зіграв на користь Робу, і він зумів одержати інші контракти. Уперше все почало виглядати солідно. У травні, ще до того як «Малинова енергія» ринула через край, Роб Мартін надіслав їм із Роджером листівку, на якій був зображений бостонський автобус. На звороті чотири чарівні дамочки нагнулись, аби продемонструвати свої задки, запаковані в дизайнерські джинси. Унизу — підпис у бульварному стилі: «“ІМІДЖ-ПОГЛЯД” БЕРЕТЬСЯ ЗА БІЗНЕС ІЗ БОСТОНСЬКИМИ БУСАМИ. БАШЛЯЮТЬ БАГАТО БАБЛА». Тоді було смішно. А зараз не до сміху. Після фіаско з «Малиною» двоє клієнтів, включаючи й «дизайнерські джинси», розірвали угоди з «Імідж-поглядом», і якщо «Ед Воркс» втратить замовлення Шарпа, то Роб Мартін втратить не тільки їх. Це лякало й сердило Роба — емоції, які Вік чудово розумів.

Вони сиділи і мовчки палили вже п’ять хвилин, коли Роджер тихо промовив:

— Віку, мене просто тягне стругати. Коли бачу цього суб’єкта, як він сидить за своїм учительським столом і дивиться на мене з виразом янгольської невинності, а тоді запихає до рота повну ложку каші з отим шмаркливим барвником і каже: «Так, тут усе в порядку», — мене нудить. Фізично нудить. Добре, що кіномеханік пішов. Якби я подивився це ще раз, довелося б блювати у спеціальний пакет.

Роджер загасив цигарку у вмонтованій у підлокітник попільничці. Він і справді виглядав погано. Його обличчя набуло жовтавого відтінку, і Вікові це зовсім не подобалося. Цей стан можна було б назвати деморалізованістю, бойовим мандражем, як завгодно, однак це було не що інше, як страх: переляк до всирачки, відчуття, ніби ти загнаний у пастку. Ніби дивишся в темряву і бачиш істоту, готову от-от тебе зжерти.

— Я не переставав повторювати собі, що маю щось побачити, — сказав Роджер, виймаючи нову цигарку. — Розумієш? Щось таке… Не можу повірити, що все так зле, як здається. Але враження від усіх роликів у сумі… Це ніби дивитися на Джиммі Картера, коли він каже: «Я ніколи вам не брехатиму».

Він зробив нову затяжку, скривився і прим’яв цигарку в попільничці.

— Воно й не дивно, що Джордж Карлін, Стів Мартін і довбане «Суботнє вечірнє шоу» переживають свій зірковий час. Цей тип має такий святенницький вигляд…

У голосі Роджера раптом забриніли сльози. Він різко прикусив язика.

— У мене є ідея, — спокійно сказав Вік.

— Ага. Ти казав щось таке в літаку, — Роджер дивився на нього, але без особливої надії. — Якщо в тебе є ідея, то давай розповідай.

— Думаю, треба зробити ще один ролик із професором кашології, — промовив Вік. — І нам треба переконати в цьому старого Шарпа. Не малюка, а саме старого.

— І що наш старий добрий професор продаватиме цього разу? — поцікавився Роджер, розстібаючи ще один ґудзик на сорочці. — Отруту для щурів чи хімічну зброю?

— Облиш, Роджере, ніхто ж не отруївся.

— Міг і отруїтися, — відповів Роджер, пронизливо захихотівши. — Часом я питаю себе, чи ти взагалі розумієш, що таке реклама. Це як тримати вовка за хвіст. І цей конкретний вовк із наших рук вирвався. Ось-ось він повернеться і проковтне нас, не пережовуючи.

— Роджере…

— Це країна, у якій на перші шпальти потрапляє інформація, що якась група споживачів зважила в «Макдональдзі» їхній чвертьфунтовий бюргер і виявила, що в ньому на кілька грамів менше. Якийсь сумнівний каліфорнійський журнальчик публікує статтю, що в автомобілів «пінто» при зіткненні задом нібито може вибухнути паливний бак, і в компанії «Форд» аж жижки починають труситися…

— Тільки «Форд» не чіпай, — урвав Вік, злегка посміхнувшись. — У моєї дружини «пінто», і мені з ним мороки вистачає.

— Я лише хотів сказати, що ідея ролика з професором кашології настільки ж геніальна, як і змушувати Річарда Ніксона повторити на біс свій річний звіт перед Конгресом. Віку, він скомпрометований, ні, просто розчавлений. — Він замовк, дивлячись на Віка. Вік із серйозним виразом дивився на нього. — Що ти хочеш, щоб він сказав?

— Щоб він вибачився.

Якусь мить Роджер кліпав осклілими очима, а потім закинув голову і розреготався.

— Щоб він вибачився. Мати Божа, вибачився? Неперевершено! То це і є твоя грандіозна ідея?

— Стривай, Родже. Ти ж навіть не дав мені шансу. Це на тебе не схоже.

— Так, може, й так, — погодився Роджер. — Кажи, що ти пропонуєш. Але я не можу повірити, що ти…

— Серйозно? Так, серйозніше не буває. Ти ж відвідував лекції. Що є основою будь-якої успішної реклами? Навіщо вона взагалі потрібна?

— Основою будь-якої реклами є бажання людей повірити. Те, що люди готові