Читати книгу - "Куджо"

— Правильно. Коли технік «Мейтеґ»[61] стверджує, що він — найсамотніша людина в місті, люди хочуть вірити, що десь справді існує хлопець, який нічого не робить, тільки слухає радіо ну і, може, дрочить час від часу. Люди хочуть вірити, що техніка «Мейтеґ» ніколи не потребуватиме ремонту. Коли Джо Ді-Маджіо виходить і заявляє, що «Містер Кофі» економить і каву, і гроші, люди хочуть у це вірити. Коли…

— Але хіба не через це ми опинилися в такій глибокій дупі? Вони повірили професору кашології, а він їх підвів. Так само, як вірили Ніксону, який…

— Ніксон, Ніксон, що ти заладив зі своїм Ніксоном! — вигукнув Вік, сам здивований своїм сердитим спалахом. — За цим порівнянням ти не бачиш нічого іншого. Від початку цієї історії я чув про Ніксона уже двісті разів, але він тут недоречний!

Роджер ошелешено задивився на нього.

— Ніксон був шахраєм і знав про це, але стверджував, що він — не шахрай. Професор кашології сказав, що з «Малиновою енергією» все в порядку, і, хоча це й виявилося неправдою, він цього не знав. — Вік нагнувся і для підсилення сказаного легенько постукав пальцем по руці Роджера. — Зради з його боку не було. І він має це сказати, Родже. Він мусить виступити перед американцями і сказати, що не зраджував їх. Що те, що трапилося, було помилкою. Помилкою компанії, яка виробляє харчові барвники, а не компанії Шарпа. Він має сказати це. А найголовніше, він має сказати, що йому прикро. Прикро, що така помилка взагалі сталася, а ще за те, що, хоча ніхто й не постраждав, люди все одно були налякані.

Роджер кивнув, а тоді знизав плечима.

— Ідею я вловив. Але ні старий, ні малюк на це не підуть. Вони хочуть поховати п…

— Так, так, так! — закричав Вік, змусивши Роджера відсахнутися. Він скочив на ноги й заходився нервово міряти кроками прохід між короткими рядами. — Звісно, хочуть, і вони праві. Професор помер і має бути похований, професор кашології має бути похований, як уже поховали «Малину». Але ми повинні змусити їх зрозуміти, що його не можна ховати в темряві. У цьому вся суть! Їхнім першим поривом буде діяти, як якийсь мафіозний мокрих справ майстер або як наляканий родич, що закопує померлого від холери.

Він нагнувся до Роджера так близько, що аж торкнувся носом його носа.

— Наше завдання — змусити їх зрозуміти, що професор не зможе спочити з миром, якщо його не проведуть в останню путь серед білого дня. І я б хотів, щоб уся країна плакала на його похороні.

— Ти нено… — почав був Роджер, але відразу ж закрив рота, клацнувши зубами.

Уперше за дуже довгий час Вік побачив, як з очей його компаньйона зникає розгубленість і страх. Його обличчя раптом ожило, і, замість колишньої тривоги, на ньому з’явився трохи божевільний вираз. Роджер широко всміхався. Побачивши цю усмішку, Вік відчув таке полегшення, що геть забув про Донну і про те, що сталося, вперше з тієї миті, коли отримав Кемпове послання. Робота повністю захопила Віка, і лише потім він трохи приголомшено подумав про те, як давно вже не відчував такого чистого, ні з чим не зрівнянного кайфу від занурення в роботу, у якій ти профі.

— На перший погляд, ми всього лиш хочемо, щоб він повторив те, що від початку цієї історії говорив сам Шарп, — вів далі Вік. — Але коли це скаже сам професор кашології…

— Коло замкнеться, — пробурмотів Роджер, припалюючи нову цигарку.

— Так, правильно. Можливо, ми зможемо подати це старому як фінальну сцену в цьому «малиновому» фарсі. Як катарсис. Як знак, що все вже позаду.

— Як гірка пігулка. На старого цапа це має справити враження. Публічна покута, шмагання себе різками…

— І замість того щоб закінчити як тип, що, зганьблений і всіма осміяний, валяється в болоті, він закінчить як Дуґлас Мак-Артур, кажучи: «Старі герої не помирають, вони просто відходять». Це те, що на поверхні. А якщо глибше, то нам потрібен настрій… почуття…

Тепер він був уже на кордоні Роджерової країни. Якщо тільки він зуміє донести до Роджера сам образ, саму суть тієї ідеї, що прийшла до нього в кав’ярні «Бентлі», далі вже Роджер зможе розвивати її сам.

— Мак-Артур, — м’яко промовив Роджер. — Але ж у цьому і вся суть. Настрій — прощальний, почуття — жаль. Показати людям, що з ним вчинили несправедливо, але тепер занадто пізно. І…

Він дивився на Віка майже очманіло.

— Що?

— Прайм-тайм, — вимовив Роджер.

— Га?

— Ролики. Ми покажемо їх у прайм-таймі. Вони ж призначаються для батьків, а не для дітей, правда?

— Саме так.

— Якщо з цього взагалі щось вийде.

Вік вишкірився.

— Все у нас вийде, — запевнив Вік і, використовуючи винайдений Роджером термін на позначення хорошої реклами, додав: — Це справжній танк. І, якщо треба, ми переїдемо ним усіх до дідькової мами. Якщо перед від’їздом до Клівленда матимемо на руках щось конкретне…

Вік і Роджер ще цілу годину просиділи в крихітній демонстраційній залі, обговорюючи справи, і коли вони, виснажені й спітнілі, нарешті зібралися йти до готелю, вже зовсім смеркло.

— Мам, ми вже можемо їхати додому? — апатично спитав Тед.

— Уже недовго, любий.

Вона поглянула на ключ, що стирчав у запалюванні. У зв’язці були ще три ключі: від будинку, від гаража і від багажника «пінто». До кільця був прикріплений шкіряний брелок із витисненим на ньому грибом. Донна купила його у квітні в бриджтонському універмазі «Свонсонс». У квітні, коли вона була така зневірена й налякана, хоча й не здогадувалася, що таке справжній страх: справжній страх — це намагатися зачинити вікно біля свого сина, коли слина скаженого собаки летить тобі на руки.

Вона простягла руку. Торкнулася шкіряної петельки. Знов прибрала.

Правда була ось у чому: їй було страшно спробувати.

Було п’ятнадцять хвилин по сьомій. Надворі ще світло, хоча довга тінь «пінто» пролягла вже мало не до самих дверей гаража. Хоч Донна цього й не знала, її чоловік та його компаньйон і досі переглядали ролики з професором кашології на студії «Імідж-погляд» у Кембриджі. Вона не знала, чому ніхто так і не відгукнувся на її SОS. У книжках хтось би вже з’явився. Це була б винагорода героїні за те, що їй