Читати книгу - "Юрiй Луценко. Польовий командир"

Але першим зрадив той же БЮТ, той же Зубик, якого звинувачували в незаконному отриманні українського паспорта за місяць до висування його в депутати. Бо він до цього був громадянином Кабо Верде. Він же перший і зрадив БЮТу. Якби мене тоді слухали, то, можливо, зараз не треба було б вводити кріпосне право імперативного мандата депутатів, щоб вирвати гнилих зубиків.

Час підтвердив правоту Луценка. Вже з осені 2006 року, після того як соціалісти під орудою свого лідера Олександра Мороза у серпні стали на бік своїх учорашніх політичних опонентів-«регіоналів», утворивши спільно з ними та всюдисущими і всеїдними комуністами так звану «коаліцію національної єдності», в політичному лексиконі з’явився термін «депутати-перебіжчики». Пропрезидентську «Нашу Україну» і радикально опозиційний БЮТ один за одним почали покидати депутати. Зупинити цей потічок не було можливості.

Але після відвертої публічної зради Анатолія Кінаха, яка відбувалася в той самий час, коли проти Юрія Луценка порушувалася кримінальна справа і в його квартирі порпалися правоохоронці, цей потічок перетворився на стрімкий потік. Тим самим переповнивши чашу терпіння навіть такої суперечливої фігури, як Віктор Ющенко. Президент України своїм Указом наказав розпустити парламент, «Наша Україна» об’єдналася в один фронт із «Народною самообороною», а Луценко в светрі і з мікрофоном знову вийшов на сцену посеред Майдану.

Можна впевнено сказати: в тому, що міліція не пішла проти народу й утримувалася від участі у відвертих репресіях та розгоні демонстрацій, є заслуга екс-міністра внутрішніх справ. Луценко почав робити міліцейську працю відкритою. І хоча ці спроби в більшості випадків вступали в конфлікт із у цілому закритою специфікою роботи системи МВС, загалом при ньому міліція змирилася, навіть прийняла принципи прозорості. Через те новий міністр, соціаліст Василь Цушко, навіть якби дуже хотів, то не зміг би відразу повернути міліцію туди, де вона була при Кучмі.

Його розгубленість виглядала очевидною. З одного боку, будучи абсолютним антиподом свого колишнього однопартійця та попередника, Цушко дуже хотів віддати міліції наказ застосувати силу та владу бодай проти вуличних прихильників опозиції. З іншого – він розумів: після одіозної демонстрації боєготовності міліцейських сил на Майдані від нього тільки й чекають наказів, за які дуже скоро доведеться розплачуватися. Через те керівництво МВС прийняло соломонове рішення: міліція працює в посиленому режимі, але максимально дотримується нейтралітету.

Почасти це зіграло не останню роль у тому, що після наводнення центру Києва «гостями» з Донбасу статистика засвідчила зростання кримінальної злочинності в центрі столиці та прилеглих до нього районах – міліція не втручалася в дії «прихильників коаліції», аби не бути звинуваченою в політичній заангажованості та виконанні політичних замовлень.

«Я нікому ніколи не казав: “Знайдіть мені компромат на конкретну особу чи партію”»

Коли після перемоги «помаранчевих» у пресі почало частіше вживатися словосполучення «резонансні справи», то було зрозуміло: в кожному випадку йдеться про економічні злочини, до яких причетні вчорашні високопосадовці та екс-депутати, а також про зловживання, допущені під час президентської кампанії. Луценко за родом діяльності мусив контролювати розслідування насамперед таких злочинів. Зрозуміло, що кожен такий випадок противники сприймали як однозначне зведення політичних рахунків.

Основним фігурантом серії гучних справ став екс-керівник «Нафтогазу» та фінансовий донор родини Леоніда Кучми, колишній голова Державного управління справами (ДУС) при Адміністрації Президента Ігор Бакай. Згідно з даними, які отримав керівник МВС в офіційному порядку, пан Бакай скупив майже всю хоч трошки цінну нерухомість в Україні: від елітних санаторіїв на кримському узбережжі до центрального столичного готелю «Дніпро». Зловживання, що мали місце на ринку нафти і газу за часів Бакая, фахівці оцінюють у сотні мільйонів доларів.

Іншим резонансним фігурантом став Володимир Щербань, колишній губернатор Сумської області. Його звинувачували в здирництві, ухиленні від сплати податків, перевищенні службових повноважень, а також у зазіханні на виборчі права громадян. На його банківських рахунках при зарплаті губернатора в 20 тис. грн. на рік було зафіксовано рух 241 мільйона. За зловживання мусили відповісти також колишній губернатор Черкащини Володимир Лук’янець, екс-губернатор Полтавщини, народний депутат України Анатолій Кукоба та екс-мер Одеси Руслан Боделан.

Але посадити більшість цих фігурантів на лаву підсудних виявилося проблематично. Вони встигли виїхати до сусідньої Росії і фактично перебували під захистом цієї держави. Тому в травні 2005 року МВС України через Інтерпол звернулося до правоохоронних органів Російської Федерації з проханням з’ясувати теперішнє громадянство вчорашніх українських чиновників, і – якщо вони не мають російського громадянства – видати їх українським правоохоронцям. Щербаня було навіть оголошено в міжнародний розшук. За словами самого Луценка, прокуратура не арештовувала рахунки Щербаня, поки його син не запакував у мішки і не вивіз брудні мільйони.

Проте час показав: жодної екстрадиції проведено не було. А з початком 2007 року, незабаром після відставки Луценка з посади головного міліціонера України, частина тих, хто ще вчора значився в розшуку, почали «вирішувати питання» і самі потроху вертатися додому. Найбільш суперечливою виглядала поява того ж таки Щербаня: він гордо сходив з трапа літака в Бориспільському аеропорту, а потім охоче давав інтерв’ю журналістам, акцентуючи увагу на фактах політичного переслідування з боку екс-міністра. Говорили і про легальне повернення додому опального губернатора Київщини Анатолія Засухи.

Але це буде пізніше. Тоді, в 2005 році, після «ста днів міністра», Луценка запитували, чи не взяв він на себе підвищені обов’язки по «посадці» функціонерів колишньої влади. На що Юрій відповів: віднедавна завів спеціальну папку з назвою «Резонансні справи». І щотижня поповнює її документами. Саме з такою інтенсивністю порушуються справи, що стосуються зловживань учорашніх посадовців.

Звичайно, журналісти мають усі підстави стверджувати, що на Бакая можуть повісити абсолютно всі економічні злочини, бо він, по-перше, найбільш відома, а по-друге – найбільш недосяжна персона. На це Луценко відповідав: а чому не працює прокуратура проти керівників «Укрзалізниці», які в ході президентських виборів перевели на підставні фірми за вигадані послуги понад 550 мільйонів гривень? Що заважає правосуддю торжествувати, коли один із керівників Міністерства транспорту прямо каже: «Я хочу добровольно заявить о том, что с 2003 года входил в состав преступной организации, созданной на основе госадминистрации железнодорожного транспорта». А далі йдуть покази на Кирпу, Медведчука, Кучму, кресляться схеми розкрадань тощо. А покази екс-керівника Фонду Держмайна Чечетова? Той також свідчить міліції про злочинні схеми приватизації за вказівками Кучми, Медведчука, інших вископосадовців. А справи проти трьох керівників Держрезерву, які змінювали один одного, але крали однаково? Про зловживання на митниці і спиртозаводах навіть говорити зайвий раз не варто. Масштаби цього не можуть не вразити уяву навіть пересічного громадянина – 30 мільярдів гривень!

«Хтось називає резонансними