Читати книгу - "Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Загалом у жидів не було хисту до належної організації своєї самооборони. На місцях вони покірно клали голови під обухом анархії, а тікаючи, лаяли того, кого не треба було лаяти, і хвалили якраз того, хто не був вартий похвали.
Розділ VII
Повстанчий рух і «перемоги» білих армій. Повстанчий рух і політика державного центру. Рух червоних росіян на Україну і позиції повстанців. Заходи армії шодо організації повстанчого руху. Невикористана сила.
На роботу Григор'єва, Зеленого, Ангела, Соколовського та інших повстанчих ватажків ніхто не звернув належної уваги, опріч червоних росіян. Тільки останні звернули увагу і правильно оцінили силу народного руху. Червона Москва вміло використовувала повстанців проти своїх ворогів і безоглядно боролася з ними у себе на тилах.
Російська реакційна преса протрубила світові про перемоги білих армій над большевиками. Європа щиро повірила в силу і завзяття білих росіян. Та й важко було не повірити, не знаючи місцевих обставин. Здавалося, що факт руху білих армій на північ сам говорив про їхню непереможну силу.
Проте в непереможну силу білих вірили і наші фахові керівники війська. Ще на Жмеринській нараді зі схемами, мапами і числами в руках доводили силу Денікіна. Ніхто не звертав уваги на те, що рух білих на північ недалеко переступив за північну границю України. По звільненій повстанцями території України не було важко марширувати на північ. Та коли «Озброєні сили Південної Росії» дійшли до південного кордону Росії, то відразу ж затрималися і згодом почали котитися назад. Денікін ніяк не міг перетворити Україну в Південну Росію. Було то завдання не під силу. Дійсній південній Росії ліпше подобався режим Леніна та Кронштейна, ніж лад, який обіцяв Денікін. Останній вважав, що повстанці б'ють червоних росіян як своїх класових ворогів, і тому не гадава, що і йому доведеться загинути під ударами наших же повстанців, котрі боролися проти Росії, представником якої був Денікін. Потім вже, здається, переконався у своїй помилці, але трохи запізно.
Наш державний центр теж не розумів, що повстанчий рух є позитивним фактором великої ваги в боротьбі проти окупантів. За весь час уряд зробив ні одної спроби допомогти котрому-небудь з повстанчих керівників об'єднати керування цілим рухом в одних руках. При великій популярності серед населення повстанчих ватажків, при певній допомозі фаховими силами для технічної роботи повстанчий рух міг би виявити багато більшу силу, ніж виявив. Замість допомоги державний центр фактично вносив деморалізацію в ряди повстанців.
Уряд весь час видумував свої повстанчі центри і доручав їм керувати рухом. Так, у половині липня 1919 року Головнокомандуючим повстанців був призначений зовсім не відомий населенню Малолітко (він же «Сатана»). Малолітко зник з обрію, нічим не виявивши свого «головнокомандування», опріч одного наказу Київській Групі, що входила до складу армії і тому не могла виконувати наказів Малолітка. До повстанців він не поїхав, бо там його ніхто не знав. Пізніше, у вересні Головним отаманом повстанців призначено Волоха. Останній до свого призначення ніколи не відігравав ролі в повстанцях. Не виявив себе нічим Волох і після призначення. Мабуть, він небагато розумівся на повстаннях, тому навіть під час свого повстання в Любарі проти тих, хто призначив його, недотепно зорганізував переворот. Воно і не дивно, бо то був перший повстанчий виступ Головного отамана повстанців. Волох користувався, мабуть, немалим авторитетом і в Петлюри, бо на відозвах містив свій підпис поряд з підписом Головного отамана військ. Прочитавши таку відозву з двома підписами «головних отаманів», нелегко було для звичайного громадянина зрозуміти, котрий з двох отаманів головніший. Ця неясність таки довела до того, що Волох у Любарі оголосив себе верховною владою. Волох знаходився при уряді, нікуди не від'їжджаючи, як і належить Головному отаманові. Відозви ним підписані, не попадали до повстанців, а якби і дістались туди, то навряд чи мали би вплив.
Одночасно з Волохом і Малолітком у Кам'янці існував Всеукраїнський Повстанчий Комітет на чолі з соціал-революціонером Петренком. Цей комітет одержував з державної скарбниці гроші на свою роботу. Мені не відомо, як ділилися функції між Петлюрою, Волохом, Малолітком і Повстанчим Комітетом Петренка. Не довелося стрінути ні одної особи, яка, маючи доручення і директиви одного з тих центрів, працювала би за ними серед повстанців.
Можна припустити, що не в інтересах урядового центру було підпирати і без того популярних повстанчих керівників. Навпаки, потрібно було дезорганізувати і деморалізувати повстанців, що й робилося призначенням таких осіб, як Малолітко, Волох, Петренко та інші.
Не маючи центру, повстанні організації виникали і провадили працю за власною ініціативою. Тому в політичній тактиці повстанців часом помічалися певні розбіжності. Зате всі повстанці твердо стояли на принципах суверенності української нації і боронили її зброєю від росіян білих і червоних.
Командуючи цілою групою (п'ятою і дванадцятою дивізіями), що складалася виключно з повстанців, я раз у раз мав досить рапортів від своїх підлеглих з проханням висилати їх у тили ворогів для повстанчої роботи. Ще під час боїв з Добровольчою Армією на р. Бугові в жовтні і 919 року до мене зголосився четяр Мелешко з гуртком старшин та козаків, бажаючих перекинутись у тил ворогів. Сам четар Мелешко і його старшини походили з Єлисаветщини, де вже перед тим працювали в повстанцях. Туди вони й мандрували, обминаючи більші загони росіян і винищуючи дрібні загони та адміністрацію.
У районі Вапнярки, коли стало ясно, що армія продовжуватиме відступ на захід, пішли на Київщину сотник Бондаренко та хорунжий Кузьменко- Титаренко. Оба вони походили зі Звенигородщини. Вони помандрували в рідні околиці, захопивши зі собою по десятку старшин та козаків. Бондаренко розпочав працю на Звонигородщині, а Кузьменко-Титаренко відійшов на Тарашанщину.
Усі, хто йшов у тил росіян, одержували наказ у найкоротший термін підняти повстання в своїх районах, зв'язуючись із сусідами і намовляючи їх до того ж. Почалися повстання. Заклекотіла Єлисаветградщиа, маючи центр у м. Глодосах; піднялися повстання на Звенигородщині, Таращанщині, заворушився славетний Холодний Яр[28], перекинулись повстання на Лівобережжя.
Зухвала Добровольча Армія захиталася і стяла котитися назад. Величезні військові запаси розкинено по шляхах. Певно, що політики, котрі здавали ті запаси Денікінові, не чекали такого фіналу свого підлрисмства, бо зброю і взагалі військові матеріали мав Денікін добірні. Не знаючи сили иовстанчою руху, годі уявити, ак сталося, що панічно тікаюча до Москви Червона Армій виринула в ролі переможця. Було легко Добровольчій Армії посуватися вперед по території України, але куди легше довелося тікати назад, бо все тяжке розкинено, і воно попадало частиною до повстанців,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини», після закриття браузера.