Читати книгу - "Похорон богів"

А коли Ворота замкнув підкліть і пішов до хижі, Ян мені підморгнув:

— Не журися.

Їхня мати (я тобі про неї не казав: то була вельми гладка жінка, звалася Рожею), всипала нам на вечерю щерби з куснем житняка, ми сьорбаємо, а ми знову підморгує й сичить:

— Не їж хліба...

А по вечері потяг мене надвір — мовбито до вітру. Коли це витягає з-за пазухи чималий шмат стільника:

— Тепер бачиш? А ти, дурний, поїв увесь хліб!

Я ж тоді його не второпав. А він порскає в жменю й жебонить:

— Осьо тобі шматик!

І ділить свій окраєць пополам.

Ну вже ж і пополасували! Тут губа вжалена пече, а меду ж хочеться, їм — аж за вухами лящить! А Ян нишком регоче, щоб батько з хижі не почув, бо дасть лемішки.

Отакий-то був Ян. Коли б не цей старостенко, я б у Бортничах ракотиці відкидав геть. А так ще й зміцнів за літо, вже й коліна мені не деремизилися, як по зимі, й рука подужчала.

Й почав я замислювати лихе: як би його втекти з Бортничів! Та Ворота не зводив із мене ока ні вдень, ні вночі. А я одно думав про свою та твою матір — де-то вони тепер? Думав і про батька. Про нього я знав одне: що сидить закутий у Любечі, далекому городі над Дніпром, десь аж під радимичами. Як добратись туди? То ж таки далеч неабияка. Коби хоч Дніпром униз — я б зладнав плота й подався, а то ж угору, супроти води.

Про твою матір я розпитував старосту, але той бурчав:

— До княжої котори[10] не хочу тручатися. Питай сам у тивуна.

Та Каніцара я не видів, бо той приїздив, коли ми, всі княжі холопи, лазили по дубах.

Тоді я вблагав Яна — більше ж не мав кого, щоб його мама Рожа сама якось розпитала Вороту, де мої матір і мала сестра.

З того теж нічого не вийшло: Ворота дав жоні стусана, а тоді й мене оддубасив.

І я затамував на нього ще більшу злість. Хоч він був і не таким лихим чоловіком, як здався першого дня, коли Каніцар привіз мене в Бортничі. Але в мені нуртували кров і жаль.

Ворота щось-таки та завважив. Мені скільки було? Дванадцятилітній отрок нетямущий. Він почав ще більше стерегти мене — не відпускав од себе ані на сажень, хоч сядь та й плач.

Тоді я вдруге підмовив Яна. Цього разу ми намислили тікати вдвох. Але ще не вирішили: чи до Києва або Любеча, чи, може, таки Дніпром униз — аж до того грецького Корсуня. Я йому казав: як виростемо — зберемо багатьох воїв і візьмемо Київ мечем, виженемо геть усіх варягів, щоби й духу їхнього тута не було, ні в Полянській, ні в Деревній землі.

Украв десь Ян старого човника. А неділями чи в який святий день, коли Ворота не гнав нас у дубину, Ян конопатив і смолив його, бо мене староста на відпускав од себе.

Ян щоразу по тому казав мені:

— Скоро доконопатю. Рушимо в перший мороз. Поки схопляться й кинуться в погоню, тут на Дніпрі вже стоятиме лід, а ми ще проскочимо водою.

Отакий був Ян.

Але наперед ніколи не заглянеш.

Одної неділі приходить Ян увечері й шепотить:

— Готово. Й полотна шмат е. Можна буде пливти за вітром, якщо споможе Дажбог. Наче старий мовив.

Уже ночами бував добрий мороз, але вдень пересідався й калюжі танули. Вирішили ми потерпіти ще сім днів, тим часом запастися хлібом чи якимсь іншим борошном — що боги пошлють.

Боги послали нам клунок жита: Янові пощастило відімкнути княжу підкліть. Уже настала п'ятниця, до збігу лишався день: ми вирішили втекти в ніч проти неділі. Зміцнів і мороз, далі вже не слід було зволікати, бо ще стане Дніпро — тоді все пропало.

Староста цілий день нас не відпускав: то садив тіпати з іншими холопами коноплі, то мити барила під новий мед.

Але врешті-таки смеркло. Коли Ворота кріпко заснув, ми з Яном обережно вислизнули й побігли. Наш човник стояв у верболозі Гусятиного ручая. Я ще не бачив того човника й думав, який-то він є. Ян веде мене престо плавнями, поміж уже замерзлих озерець та калюж. Коли же чую — як крикне Ян!.. Що сталося? Чого він, думаю, кричить?

Потрапив ногою в пастку. Хтось поставив на вовка чи кабана: така зубата й туга залізна пастка.

Ми ледве визволили його ногу вдвох. Пастка простромила зубами халяву й пожувала Янові ногу. Вертати назад? Ян каже: не можна вертатися з дороги вп'ять, якось підемо далі.

Беру його попід пахви й веду. Коли це доходимо до того верболозу — аж там нова біда: човна немає...

Так і поплентали ми з Яном назад. Він ковиляє й скиглить:

— Оце батько дадуть! Порвало ж чобіт...

А про те й не дбав, що ногу геть до кістки побило.

Отак і скінчилася та наша втеча в низи Дніпра.

Ворота й цього разу щось таки винюшив, оту пастку поставив таки ж він, а тут пастка спущена, а чобіт у Яна всенький у дірках, та ще й нога пожована. «Чого ти ходив до Гусятиного ручая?» Хотів був Ян одпиратись, але Ворота приклав зуби пастки до чобота й до ноги: впиратись було нікуди. Тоді Ян заходився каятись про свій гріх. Я боявся, що назве й мене, та він сказав батькові, буцім ходив на яму ловити судака.

Ворота знову подався до того місця. На сніжку побачив не один слід, і тоді взявся до мене. Відшмагав батогом, та ми вже з Яном гули в одну дудку: нібито Ян сам ходив до ручая,

Однак Ворота все-таки не повірив, а коли Каніцар приїхав забирати мед, Ворота сказав цьому рудому чудинові, що я натираю п'яти втекти.