Читати книгу - "Золотий дім"

У грі в шахи хід, що зветься ферзевим гамбітом, майже ніколи не використовується, оскільки жертвує найсильнішим пішаком на шахівниці заради здобуття ризикованої позиційної переваги. Лише справжні гросмейстери можуть зважитися на такий сміливий маневр завдяки спроможності передбачити багато ходів наперед, врахувати кожен варіант і таким чином здобути певність в успіхові жертви: поставити під загрозу королеву задля того, щоб поконати короля. Боббі Фішер у прославленій Партії сторіччя, граючи чорними, приголомшливо використав ферзевий гамбіт проти Дональда Бирна. Живучи в будинку Ґолденів, я дізнався, що Василіса Арсеньєва-Ґолден завзято навчалася цій «королівській грі», і вона зуміла продемонструвати мені знаменитий двадцятидвоходовий шах-і-мат, коли російський гросмейстер Михайло Таль пожертвував ферзем, щоб загнати в глухий кут свого суперника, такого собі Олександра Кобленца. Ми з Василісою грали в шахи лінивими пополуднями, коли Сучітра була на знімальному майданчику, і вона незмінно вигравала, але потім показувала мені, як це їй вдавалося, наполягаючи на тому, що я повинен покращити свій рівень. І тепер, озираючись назад, я бачу, що вона також навчала мене гри життя, зайшовши так далеко, що аж показала запланований хід перед тим, як його зробити. Коли вона попросила Нерона Ґолдена про розлучення, я зрозумів глибину її геніальності. Це був переможний хід.

Її прохання ошелешило його, і спершу він вдався до грубості, голосно посварившись із нею на сходовому майданчику під дверима свого кабінету, від чого фантомні прислужники кинулися врозтіч по сховках, і жорстоко звернувши увагу, що її відхід анулює фінансову угоду між ними і що з дому вона не забере нічого, крім свого фантазійного гардероба й кількох брязкалець.

— Побачимо, як далеко ти на цьому заїдеш, — гаркнув він і повернувся до свого святилища, гахнувши дверима.

Тихо, не намагаючись відкрити зачинених дверей, вона пішла в гардеробну кімнату й почала пакувати речі. Я заглянув до неї.

— І куди ти підеш? — запитав.

У мить, коли вона скерувала до мене потужний вогонь свого погляду, я вперше побачив королеву-чаклунку без маски, і аж відступив на крок. Вона розсміялася, і це був не її звичний сміх дівчини-красуні, а щось цілковито дике.

— Нікуди я не піду, — вишкірилася вона. — Він сам приповзе до мене на колінах і буде молити мене, щоб я лишилася, і присягне сповнити мрію мого серця.

Запала ніч — ніч, яка зміцнила її владу. Дім був занурений у тишу. Петя у своїй кімнаті купався в блакитному світлі, загублений у собі й серед комп’ютерних моніторів. Василіса сиділа в хазяйській спальні з відчиненими дверима на своїй половині ліжка, цілком одягнена, зі спакованою й наготованою біля ніг подорожньою сумкою, склавши руки на колінах і вимкнувши все освітлення, окрім маленької настільної лампи, що обрамлювала її елегантний силует. Я, шпигун, чекав у дверях своєї кімнати. І опівночі її пророцтво здійснилося. Старий лайдак приволікся, переможений, перед її очі, щоб визнати її велич, ублагати її залишитися й пристати на її умови. Він стояв перед нею, похиливши голову, аж нарешті вона підвелася, потягнула його за собою, відкинувшись спиною на подушку, і знову подарувала йому ілюзію того, що він господар у своєму будинку, хоч він, як і всі навколо, знав, що трон займає вона.

— Дитина.

— Так.

— Коханий мій. Іди до мене.

Вона вимкнула настільну лампу.

18

Розпочинаючи доросле життя, я мав план, натхненний життям моїх батьків — прапором, під яким я плив, зробити все можливе, щоб бути — тут публічно зізнаюся у вживанні цього слова для себе — чудовим. Яким же ще варто було бути? Відкинувши прісних, прозаїчних, маломовних, повсякденних Рене, я спрямував своє обличчя в бік усесторонньо розвиненого, виняткового я, вирушаючи на борту уявного «Арго» на пошуки того золотого руна, не маючи жодного уявлення, де може лежати моя особиста Колхіда (крім того, що вона розташована десь поблизу кінотеатру) чи як тримати курс у її напрямку (крім того, що чимось найближчим до стерна предметом у моєму розпорядженні може бути кінокамера). Потім виявилося, що мене кохає чудова жінка і я опинився на порозі життя в кінематографі, що було предметом моїх прагнень. І в такому щасливому стані я умудрився розвалити все, чого встиг добитися.

Репортер на лінії фронту щодня поставав перед вибором: приєднатися чи ні? Вибір складний, якщо воює твоя країна і у війну втягнутий твій народ, а разом з ним і ти. Але бувало й так, що точився не твій бій. Це була навіть не війна — радше боксерський поєдинок, а ти опинявся в кріслі в першому ряду. І тоді раптом один із боксерів протягував руку, немов коханець, що запрошує тебе приєднатися. Ходи до нас. На цьому етапі людина при здоровому глузді, або принаймні обережна, увімкнула б задній хід і якомога швидше забралася б звідтіля.

Я так не вчинив. Розумію, що це показує мене не в найпривабливішому світлі. Більше того, оповідь про те, як я вступив у війну, ще менш приваблива. Адже я зрадив не лише мого господаря у його власному домі та жінку, яку кохав і яка кохала мене, — я зрадив ще й самого себе. І, зробивши це, я зрозумів, що питання, над якими просив мене поміркувати Нерон Ґолден, думаючи про нього, так само стосувалися мене. Чи людина може бути доброю, якщо вона є лихою? Чи зло може співіснувати з добром, а якщо так, то чи ці поняття взагалі щось означають, якщо їх увіпхнуто в такий незручний і, можливо, несумісний альянс? А може, є так, думав я, що коли добро і зло роз’єднати, і одне, й друге стає однаково руйнівним; що постать святого так само відразлива й небезпечна, як і постать запеклого негідника. Якщо ж поєднати праведність і неправедність як слід, у відповідних пропорціях, неначе віскі й солодкий вермут, саме це становитиме класичний коктейль «Мангеттен» людської істоти (так, із кількома краплями біттера й протиранням шкіркою помаранчі, можете собі снувати алегорії, як вам заманеться, включно з кубиками льоду в келиху). Тільки я ніколи не був певний, як розуміти цю концепцію інь-ян. Можливо, поєднання протилежностей, яке формує людську природу, — це лише раціоналізація, якою люди виправдовують свої недоліки. А може, це все занадто гладко, а правда