Читати книгу - "Матусин оберіг"

Наприкінці березня від снігу не лишилося й сліду. Весна вступала у свої права, і їй було байдуже до війни. Повітря пахло свіжістю, і птахи раділи теплим дням, вітаючи весну веселим щебетом та цвіріньканням. На бузку набубнявіли бруньки, готові ось-ось розірвати свій кокон і випустити назустріч сонцю перші несміливі тендітні зелені листочки. Олеся сиділа в садку на лавці, похитуючи візочок. Хлопчик швидко заснув, заколисаний приємним весняним вітерцем, й Олеся мала намір почитати книгу, яку їй привезла нещодавно Карина. Її увагу відволікла ворона, яка всілася на яблуневій гілці, дзьобала знахідку, потім крутила головою навсібіч і голосно каркала. Побачивши Олесю, вона на мить затихла й уважно її розглядала. Не побачивши нічого цікавого в жінці з книгою, ворона повернулася до своєї роботи.

Олеся почула, як скрипнула хвіртка на сусідньому подвір’ї, долинули голоси. Вона підвелася й пішла подивитися, чи то, бува, не Оксана вийшла з двору. Олеся виглянула на вулицю й побачила вже вслід, як ішла Оксана з немовлям на руках, за нею – сусіди з двома валізами. Олеся повернулася до дитини, викотила візочок з двору й чекала на повернення сусідів. За годину вони й справді повернулися, але вже без Оксани з дитиною та валіз. Олеся привіталася й спитала:

– Скажіть, будь ласка, куди переїхала Оксана?

– Навіщо тобі знати? – неприязно зиркнув на неї чоловік.

– Хотіла з нею поговорити.

– Нема чого тобі з нею спілкуватися.

– Чому ви так вважаєте?

– А тому! – сказала жінка й смикнула чоловіка за рукав. – Ходімо вже!

– Та скажіть же мені, де знайти Оксану! – не заспокоювалась Олеся.

– А ти її не шукай, – сказав чоловік, недобре зиркнувши на сусідку. – Живеш собі в її хаті, тепло й мухи не кусають, так і живи собі!

– До певної пори, – додала стиха жінка, але Олеся почула.

Помітно, що вони її зневажають, може, і ненавидять. Було прикро й неприємно, але Олеся знала, чому це так. «Для них я – дружина бойовика, – подумала вона, – і не важливо, хто я насправді».

Карині дали вихідний на Восьме березня, тож вона одразу подалася до Олесі. Напередодні свята Костя приніс качку, яку Раїса Іванівна засмажила з яблуками, і всі гуртом сіли за стіл. Незабаром приїхав Костя з оберемком тюльпанів, роздав жінкам, привітав зі святом і сів за стіл.

– Я сьогодні не прийду додому ночувати, – сказав він, уминаючи м’ясо. – Самі розумієте: свято, тож нацики можуть нас «привітати» по повній програмі. Служба!

Олеся знала, яка його «служба», але зраділа, що зможе побути наодинці з подругою. Ледь Костя вийшов за поріг, Олеся з Кариною помили посуд і зачинилися в кімнаті.

– Треба привітати зі святом Людочку, – сказала Олеся.

– Якщо є зв’язок, – нагадала Карина.

Людмила Анатоліївна довго не брала слухавку, а коли відповіла, то Олеся одразу зрозуміла по голосу, що в неї якесь лихо.

– Мама померла, – сказала жінка впалим глухим голосом, – учора поховала.

Дівчина, як могла, заспокоювала колишню виховательку, хоча слова були зайві в горі. Хто, як не Олеся, знає, як важко втрачати найріднішу людину?

– Що ми все про мене та про мене? Як ти, Олесю? Як Максимко? Каринка? – поцікавилася Людмила Анатоліївна.

Олеся сказала, що в них усе добре, і спитала, чи нічого нового не чути про Ігоря.

– Я тобі, Олесю, уже казала, що бачила Ігореву матір десь на початку лютого. Потім вона кудись зникла, не видно було ані на вулиці, ані в магазині. Краєм вуха чула, що вона ще в лютому кудись терміново поїхала. Куди – ніхто не знав. Лише вчора ми зустрілися, коли вона прийшла на похорони мами. На поминальному обіді було не до розмов, а ось додому з їдальні поверталися разом, тож трохи поговорили.

– Він ще воює?

– Схоже, що відвоювався, – зітхнула жінка.

– Що?! – Олеся вмить зблідла й сіла на ліжко. – Загинув?

– Дитинко, заспокойся! Вибач, що налякала. Ляпнула, не подумавши. Живий він, живий!

– Дякувати Богу! – з полегшенням видихнула Олеся. – То що ж із ним сталося?

– Ігор потрапив у котел під Дебальцевим. Виходив разом із бійцями і десь під Логвиновим дев’ятого лютого був тяжко поранений. Побратими його винесли звідти, відправили до госпіталю, а коли звідти повідомили матері, то вона поїхала туди й доглядала сина, – розповіла жінка.

– Він одужує? Як він? – схвильовано запитала Олеся.

– Катерина Захарівна казала мені, що погано.

– Що з ним? – допитувалася дівчина.

– Та не знаю я, Олесю, не знаю! За три тижні мати поїде забирати Ігоря додому, тоді й дізнаюсь.

Олеся відчула, що Людмила Анатоліївна щось не договорює, але більше нічого від неї не дізналася.

– Я мала б бути поруч із ним, – промовила Олеся й вимкнула телефон.

– Розказуй, що трапилось, – сказала Карина й узяла подругу за руку.

Дні потяглися довго й нудно. Олеся рахувала їх і наприкінці березня змогла додзвонитися до Людмили Анатоліївни та спитати, що чути про Ігоря.

– Не бачила Катерину Захарівну, але новини в нас швидко розлітаються, як вітер по степах, – сказала жінка. – Привезли Ігорчика додому, він лежачий.

– Як… лежачий? Ще не одужав?

– Куля потрапила в хребет, її витягли, але в хлопця пошкоджений спинний мозок, і він тепер не може ходити. Ось такі невеселі справи.

Олеся не могла собі знайти місця. Скільки разів вона молила Бога, щоб Ігор залишився живим, нехай би навіть з іншою жінкою поруч, аби лише не вбитим. І ось він живий, але скалічений.

«Як він там? Чи хто підтримує його?» – думала Олеся. Вона не спала цілу ніч. Гепало сильно й гучно, так, що тряслася вся хата, мов іграшкова. Батьки побігли ховатися в погріб, забрали й Максимчика.

– Швидше збирайся! – наказав батько, поспішаючи з хати з дитиною на руках.

– Ідіть, я зараз, – сказала Олеся.

Вона тинялася з кутка в куток, не усвідомлюючи, що з нею діється. Намагалася знайти шапку й не знаходила. Десь поділися її чобітки, а коли їх нарешті взула – відчула холод, подивилася – забула вдягти шкарпетки. Їй потрапляло під руки що завгодно, окрім шкарпеток.

– Та де ж ви поділися?! – у відчаї скрикнула дівчина й невтішно розплакалася.

Олеся пожбурила геть чоботи, упала на ліжко