Читати книгу - "25 портретів на тлі епохи"

Десятки тисяч арабів утекли лише з міста Хайфи, де до війни майже не було євреїв. «Мертве місто, місто-труп, — писав про свій візит до Хайфи Бен-Ґуріон. — Як десятки тисяч людей залишили в паніці — для якої не було скільки-небудь серйозних підстав — своє місто, свої будинки, своє добро? Що спричинило цю панічну втечу? Невже лише наказ згори? Чи справді страх?» Проте тут перший прем’єр-міністр Ізраїлю, мабуть, усе ж таки лукавив: причина панічної втечі палестинських арабів із земель, які 1948 року потрапили під контроль новоствореної держави Ізраїль, була. І звалася вона Дер-Ясін. У цьому арабському селі неподалік Єрусалима євреї — ні, зовсім не бійці новоствореної Армії оборони Ізраїлю, якою командував Бен-Ґуріон, а бойовики з непідконтрольної йому екстремістської організації — вбили 245 місцевих мешканців, у тому числі старих, жінок, дітей. Бен-Ґуріон, звичайно ж, гостро засудив цей злочин. Але повернутися до своїх домівок арабським біженцям так і не дозволив…

Він сформулював два основні принципи безпеки Ізраїлю, яких його наступники дотримуються і досі: 1. Армія оборони Ізраїлю має бути сильнішою за всі арабські армії, разом узяті; 2. Ніколи не можна припустити збройного конфлікту Ізраїлю з якоюсь європейською, американською чи російською армією.

Бен-Ґуріон стояв на чолі держави, яку створив, 15 років — до 16 червня 1963 року. Щоправда, з перервами. Ще 1953 року він здійснив першу «спробу втечі» з вершин влади — добровільно пішов у відставку й оселився з дружиною в новоствореному кібуці Сде-Бокер у пустелі. Цим він хотів довести, що «незамінних людей в Ізраїлі немає». «Щодо створення Ізраїлю, — казав він, — то його створив не я, а єврейський народ». Проте його умовили знову повернутися до влади. Після остаточної відставки він прожив іще 10 років і помер 1 грудня 1973 року у Сде-Бокері.

«Він умів командувати людьми, надихати їх на працю та бій, виявляти в них усе найкраще та високе. Він не вдавався до балаканини, дружніх посиденьок, жартівливих перепалок, поплескування по плечу, обміну компліментами та плітками», — писав про Бен-Ґуріона один із його найближчих помічників Міхаель Бар-Зогар.

«У Бен-Ґуріона був дивний, рідкісний інстинкт — у будь-який період, на будь-якій стадії свого життя й історії свого народу він ясно відчував, де знаходиться центр рішучої дії».

«Бен-Ґуріон — це політичний діяч світового рівня, сама особа якого символізує вражаюче відродження Ізраїлю і його небувалий розвиток», — стверджує Шарль де Голль.

Якось у жовтні 1963 року я, першокласник, закінчив домашнє завдання й зайшов до батьківської кімнати. Саме в цей час з роботи повернувся тато, який, не знімаючи плаща, відразу сказав мамі: «Ти чула, що Аденауер подав у відставку?» — «А хто це?» — зацікавився я. Не пригадую, що пояснював тато, в пам’яті закарбувалося лише звучне й дуже незвичне прізвище. Так я вперше «познайомився» з Аденауером.

Через кілька років мені, вже старшокласнику, потрапила до рук західнонімецька двомаркова монета. Пооране зморшками старече обличчя було холодним, майже неживим і викликало першу асоціацію з мумією. Вдивившись у зображення, я відчув величезну внутрішню силу і впевненість у собі, які випромінювало це обличчя. «Konrad Adenauer» — розібрав маленькі літерки навколо портрета.

А ще через багато років працівниця канцелярії німецького канцлера завела групу журналістів з Центральної та Східної Європи до кабінету-музею канцлера Аденауера в палаці Шаумбурґ у Бонні. Невелика, навіть тіснувата, скромно вмебльована кімната. Твердий дерев’яний стілець з різьбленою спинкою. Вузький письмовий стіл, на якому лежав старомодний рудуватий шкіряний портфель, увесь покритий шкіряними ж латками. «Цей портфель був старим уже 1949 року, коли Аденауер став канцлером, — розповідала німкеня. — Помічники постійно просили у Старого Конрада дозволу купити йому новий портфель — мовляв, несолідно лідерові великої держави ходити із залатаним портфелем. Аденауер не згоджувався: «Та це ж справжня німецька якість. Тут поставити латочку, там латочку, і він ще послужить». Так і користувався ним до самої смерті в 1967-му». Екскурсовод дозволила мені взяти до рук історичний портфель. І я на якусь мить відчув себе батьком-засновником нової Німеччини.

За своє тривале, 91-річне життя Аденауер пережив крах трьох німецьких держав: імперії Вільгельма II 1918 року (проіснувала 48 років), Веймарської республіки 1933 року (проіснувала 15 років) і нацистського «тисячолітнього рейху» 1945 року (проіснував 12 років). 1949 року він створив четверту в XX столітті німецьку державу — Федеративну Республіку Німеччини. Ця держава існує вже понад шість десятиріч, і абсолютно ніщо не свідчить, що її може спіткати доля попередниць. Аденауерові та його спадкоємцям удалося стерти з чола свого народу тавро найбільшої загрози миру в цілому світі, яке німці змушені були носити впродовж більшої частини минулого століття. Нинішня Федеративна Республіка — шанований і рівноправний член європейської та світової спільнот, має найпотужнішу в Європі економіку та забезпечує своїм громадянам одну з найвищих у світі якість життя.