Читати книгу - "Якоб вирішує любити"

Та на цьому вона не зупинилася. З третього клуночка видобула ще якісь трави, поклала їх на середину кімнати і теж підпалила. Попросила в мами мітлу і, поки всі кашляли й терли очі, вимела нею всю підлогу аж до найдальшого закутка.

— Вимітаю ненависть з цього дому. Вимітаю заздрість і жадобу. Вимітаю духа, що мучить Якоба.

А тоді змела сміття на газету і спалила все те на подвір'ї. Зайве й згадувати, що я одужав. Але то було вже давно.

Одного дня вчитель Кірш приніс до класу обрамлений портрет Гітлера, забив цвях у стіну і повісив його. Він ніжно погладив портрет, навіть не вірилося, що його велетенські лапища на таке здатні.

— Це Гітлер, — сказав він, оглянув свою роботу і, ще не цілком вдоволений результатом, знову кілька разів щось там поправив, поки портрет не повис прямо.

— Не смійте його чіпати, а то матимете справу зі мною. Затямили?

— Так точно, пане вчителю, — відповіли ми.

— Ви ще молодняк, все найкраще у вас попереду.

Він замовк, і позаяк ми знали, що тепер наша черга питати, хтось поставив незмінне питання:

— Пане вчителю, а коли Ви вперше побачили німецьких солдатів?

— То було 1935 року, в мене був бій у Берліні. В першому ряду сиділо кілька есесівців. Знаєте, що викарбувано на пряжках СС?

Звісно, ми давно знали. Але відповіли «ні».

— «Моя честь — це вірність», ось що. Запам'ятайте. А на пряжці вермахту — «З нами Бог».

Він захарчав, відчинив вікно і глибоко й голосно задихав.

— Якби не ця астма, я був би тепер в Польщі. Або став би успішним боксером. У мене були для цього всі задатки. Я ось-ось мав стати найкращим у своїй ваговій категорії. А замість цього опинився тут і змушений вчити письма купку сільських бевзів.

Він знову важко задихав і кинувся до вікна. Доторкнувся пальцем до кінчика носа, так ніби хотів пересвідчитися, чи цей орган, який так його мучив і псував йому радість життя, ще на місці.

— А що найкраще чекає нас попереду, пане вчителю? — спитав хтось.

Вчитель не поспішав із відповіддю, він зачинив вікно, підійшов до завіси, що розділяла класну кімнату, і розчахнув її. Вчителька, що викладала за нею Катіці та ще кільком дітлахам по-румунськи, замовкла. В них на стіні висів не Гітлер, а румунський король.

— Коли все стане німецьким, отакого-от вже не буде. Найкраще, питаєш? Що за кілька років і ви одягнете однострої і підете на війну за нашу справу. Можливо, вже не на цю війну, а на якусь іншу. Війна завжди знайдеться, причин ніколи не бракує.

Увечері батько збирав у світлиці радіо марки «Зроби сам». Спаюючи два дроти, він мугикав під ніс пісеньку: