Читати книгу - "Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Висновок
90-і роки минулого століття були захоплюючим і важливим періодом для української літератури — письменники-вісімдесятники вийшли на українську культурну сцену як покоління, що йому судилося стати на чолі творення нової культури в незалежній Україні. На початку цього десятиліття митці змогли організувати й узяти провід над масовими урочистостями, де в центрі подій були українська література і культура. Натхненні соціальними й політичними змінами, що відбуваються в їхній країні, письменники-вісімдесятники підійшли до української культури з тією силою, яка продемонструвала, що вони здають собі справу з унікальності свого місця в історії цієї культури. Завдяки здобуттю незалежності, українська культура і мова, нарешті, здавалося, отримали можливість звільнитися від тих обов’язків, які на них традиційно покладали і які, отже, часто-густо підтинали крила їхньому творчому потенціалові. Вісімдесятники мали неабиякі успіхи, започаткувавши цей рух і посуваючи його вперед, хоча й натрапили на безперервну марґіналізацію в пострадянській Україні.
Письменники, які були в центрі уваги цього дослідження, одні з провідних письменників у сучасній Україні — їхні твори читають, перекладають і обговорюють вчені-україністи в усьому світі. Саме в їхній прозі найяскравіше змальовані першочергові проблеми, що хвилювали постколоніальну Україну. 90-ті роки, що йшли за великим зламом, — були періодом невизначеності та протиріччя. Отже, проза цього періоду вирізняється певним діалектичним напруженням. Намагаючись знайти баланс між стискувальною, проте стабілізаційною структурою і визвольною, однак хаотичною свободою, ці прозові твори прагнуть одночасно мати, здавалося б, взаємовиключні речі. Це, по суті, те, що посуває творчий процес письменників-вісімдесятників. У ейфорійних урочистостях з нагоди зміни і свободи вони деконструюють успадковані норми та накинуті їм механізми. Їхні твори відображають запаморочливий хаос, відчуження і розчарування, якими супроводжувалися численні зміни. У своїй прозі вісімдесятники витворювали інтертекстуальні спільноти, шукаючи підтримки у боротьбі з відчуженням. Співіснування тенденцій ейфорії, хаосу і спільноти визначають цей період в українській літературі.
Прозові твори, проаналізовані в цій книзі, знайомлять читача з групою захоплюючих і складних вигаданих персонажів, думки і вчинки яких, що стосуються вивчення таких питань, як ідентичність, інакшість і моральність, важливі не тільки для України — вони мають універсальну цінність. На сторінках їхніх творів з’явилися нові прототипи українських інтелектуальних митців, а існуючі дістали друге дихання в умовах пострадянської України. Взяті разом, ці інтелектуальні герої подорожували по світу, потрапляли до психіатричних лікарень, вражали глядачів своїми талантами і розумом, спокушали коханців і коханок з багатьох країн, потерпали від привидів і виявляли сенс життя. Ми бачили навіч, як ці герої діють, дізнавалися, що вони думають про мову, і спостерігали за тим, де ж вони знаходять своє місце між Сходом і Заходом; ми зауважували, як вони виходять з підпілля, з’являються на сцені, а тоді повертаються на задвірки. Ці герої-інтелектуали також вдихнули в українську прозу нове життя завдяки проникливості, що її вони виказали у питанні ідентичності. Письменники-вісімдесятники вирішили зосередитися на пострадянському українському інтелектуалі як полігон, на якому слід було дослідити і витворити українську ідентичність. У міру того, як пострадянська Україна розвивалася, ці письменники, тягнучи за собою своїх героїв-митців, поступово заповнили вакуум, який утворився у радянський період, коли були знищені українські інтелектуали. Труднощі, а іноді й поразки, яких зазнавали їхні герої під час цього перехідного періоду, відображають негаразди, що їх і далі вісімдесятники відчувають у процесі створення та заповненні місця для інтелектуалів у пострадянській Україні.
Борис Дубін пише, що саме інтелектуали створюють символи індивідуальної та колективної ідентичності, а також відповідають за їх упорядкування, ушляхетнення, передачу і відтворення[227]. У цих прозових творах виведено, як ці інтелектуальні герої жонґлюють і маніпулюють усім набором складових, які уможливлюють українську ідентичність. Вони переглянули повне сховище рис, які дісталися їм у спадок як від оповідок колонізаторів, так і від українських національних міфів; тим-то вони і собі поповнили цю ідентичність новими аспектами. Ці інтелектуали покуштували елементів Заходу, одні їх приймаючи, а інші відкидаючи. На сторінках своєї прози вісімдесятники показали нам, як герой-інтелектуал об’єднує символи української ідентичності і як цей процес відбивається у власному творчому процесі персонажа.
Відносини інтелектуала з суспільством — одна із центральних проблем у визначенні інтелектуала, — ці прозові твори розглянули на тлі мінливого часу. Що ж до схожості з прототипами «філософа-короля», «месіянського богеміста», «придворного блазня», «Робіна Гуда», то пострадянський український інтелектуал виказує риси кожного типу. Цей інтелектуал — це індивід, який як «філософ-король» відчуває моральне зобов’язання використовувати свої таланти в служінні істині, навіть якщо служіння цій істині передбачає звільнення її шляхом деконструкції і викриття того, що вона має відносний і суб’єктивний характер. Він — «месіянський богеміст», якого декадентська поведінка ставить поза досяжністю суспільних норм. Цей інтелектуал, як «придворний блазень», може вільно ставити запитання і висміювати урядові структури влади, бо ж уряд, — той, який не розуміє його і, здавалося б, не знаходить йому застосування — цілком його іґнорує. Нарешті, це інтелектуал грає роль дотепного «Робіна Гуда», який використовує своє марґінальне становище для власної вигоди, критикуючи status quo. У порівнянні зі своїми попередниками, ці пострадянські українські інтелектуали, як правило, не прив’язані як до суспільства, так і до уряду. Вони, однак, опираються цілковитій ізоляції шляхом творення інтертекстуальних спільнот. Спільноти, побудовані вісімдесятниками у цих прозових творах, — радше ексклюзивні утворення, натхненні виживанням і діяльністю українського культурного андеґраунду 70-х років минулого століття. Члени цих інтертекстуальних спільнот єдині у своєму переконанні, що в умовах загальної деґрадації культури в пострадянській Україні, що панує навкруги, вони становлять справжню українську культуру. Вводячи елементи постмодерністської гри в розбудову цих спільнот, вісімдесятники прагнуть уникнути повторення негнучкості й абсолютизму попередніх структур.
Відколи Україна здобула незалежність, українська література поступово рухається від периферії. Однак, попри те, що Україна вступила у друге десятиліття своєї незалежності, українська література і далі досить змарґіналізована. Чільні діячі української культури спробували покращити цю ситуацію, борючись зі шкідливою урядовою політикою у сфері культури на різних фронтах. Кілька видавців на початку двадцять першого століття вдалися до узгоджених спроб випускати
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття», після закриття браузера.