Читати книгу - "Інший вид, Алла Сєрова"

Вони йдуть все далі й далі. Ось уже має бути поворот на трасу, а там кілька кілометрів — і велика шосейка прийме їх у свої обійми. І всьому кінець. Грець із ними, з документами. Віка вивільняє долоню і біжить уперед — швидше, швидше з цих страшних гір. Ось, іще мить…

Вона спиняється, не вірячи своїм очам. Це знову дорога біля пансіонату. Онде видніються зарості шипшини і засмічені алеї. І трикутна будівля височіє, наче мавзолей. Віка в розпачі стискає пальці.

— Не може бути! — Орест вражено озирається. — Може, тут є ще якась дорога? Може, ми випадково помилились і пішли не туди?!

— Ти хоч сам у це віриш? — Віка приречено опускає свою різнокольорову голову. — Ні, це кінець. Він нас не випустить. Чи Вони? Нам треба повернутись і дочитати те, що там написано. А ми гаємо час на дурниці.

— Нарешті, й до найвідсталіших верств дійшло, — Рита презирливо пхикає. — Теж мені… Істерику влаштувала.

— Рито, ти…

— Вже знаю. Маленька отруйна сучка, — Рита знизує плечима. — Що з цим поробиш?

Таку смішну гримаску Рита скорчила при цьому, що всі регочуть. Напруження трохи спадає.

— А мені хочеться їсти, — Мар’ян рішуче йде до будинку. — Я приготую спагеті. Хто ще буде?

— Чого ти питаєш, диваче? — Аліна ще не пересміялась. — Всі будемо, з часниковою підливою.

Повернувшись до будинку, вони юрбою сунуть до кухні, де кожен знаходить собі якусь справу — Рита перемиває чашки, Ліка з Орестом знову схилилися до книжки, Віка допомагає Мар’янові з підливою, а Наталка заварює чай. Аліна дивиться на них і думає про те, що оце, може, вони востаннє разом, передчуття близької біди стискає її серце. Тихенько вислизнувши з кухні, вона йде сходами нагору, до великого дзеркала між поверхами. Вчора вона бачила, як із нього визирали чужі страшні обличчя, сьогодні це — просто дзеркало, але Аліна знає, що дзеркало ніколи не буває «просто». Іноді їй здається, що речі й події, які впіймали дзеркала, існують завжди, і всі дзеркала світу є одним цілим. Там, за гладенькою поверхнею дзеркал, є світ, набагато більший і цікавіший від того, що по цей бік, бо люди іноді роблять речі таємні і дивні, невідомі іншим людям, але не дзеркалам — ті все бачать, і якби якось можна було б зазирнути на той бік, багато таємниць перестали би бути таємницями.

Аліна торкається блискучої поверхні скла — і відчуває, як вона пульсує під її долонею. Туман ллється зі дзеркала, сотається коридором, обвиває ноги Аліни, піднімається вище — і вже навколо не видно нічого, окрім освітленого вікна, за яким — великий хол, застелений килимами, крісла, в яких сидять жінки. Хтось плете на спицях, хтось гаптує, кілька старших жінок читають, синіє екран увімкненого телевізора. А сходами спускаються три молоді дівчини — схоже, медсестри. От тільки одна з них чомусь не виглядає, як медсестра, хоч і вдягнена в білий халат, але все в ній трохи занадто — занадто гарна, занадто довгі коси, занадто дорогі прикраси, і діамантова діадема у волоссі не личить медсестрі, занадто хижий погляд, що робить її обличчя страшним, — тільки ніхто чомусь цього не бачить. І занадто довгі, гострі ікла ховаються в посмішці чудових уст, занадто червоних…

Жінки в холі не звертають уваги на прибулих — хто ж звертає увагу на персонал у пансіонаті. Медсестри починають обходити жінок одна за одною, схиляючись до них — начебто роздають пігулки, та Аліна бачить, що то не так. Частина жінок, яких не оминули увагою медсестри, мертво посхилялися у своїх кріслах. Так, неначе поснули. Аліна стукає у скло і кричить, кричить, а чиїсь міцні руки вихоплюють її з того туманного мороку, і вікно віддаляється.

— Алінко, люба, що з тобою?

Аліна бачить злякане Мар’янове обличчя, його теплі руки гладять її щоки — а їй холодно, так холодно… І чомусь так калатає серце, наче хоче розірвати груди.

— Що з тобою, моє сонечко?

— Ні, нічого такого, — Аліна не знає, як пояснити те, що вона бачила, отож вирішує краще промовчати. — Не знаю, що на мене найшло. Мабуть, нерви.

— Навіщо ти так? — Наталка докірливо дивиться на неї. — Це твоя сила — знати те, що по той бік дзеркал, саме Баст дала їх людям, а ти — її остання жриця, отже, вони тобі підвладні.

— Наталко, що ти верзеш?

— Нічого такого, чого б ти й сама не знала, люба моя, — Наталка гостро дивиться Аліні в очі. — То навіщо брехати?

— Брехати і не казати правди — то, далебі, різні речі.

— Але межа між ними тонша, ніж тобі хочеться — принаймні зараз.

Вони сердито дивляться одна на одну, потім Аліна таки відводить очі. Так, їй не хотілося, аби хтось знав, що іноді вона зазирає на той бік. То було її власне, особисте божевілля, хоча в дитинстві вона думала, що таке вміють усі. Потім зрозуміла, що тільки в неї виходить така штука, і це трохи лякало її, бо іноді вона бачила такі речі, яких не хотіла бачити. З часом вона стала зазирати в дзеркала тільки з власної необхідності причепуритися, аби не побачити ненароком чогось, що порушить ту крихку рівновагу, яку вона вибудовувала в себе в душі так довго і важко.

— То що ти там бачила? — Віка сідає на сходинку поруч з Аліною. — Розповідай, подруго, тут всі свої.

— Я просто хотіла зрозуміти, що сталося з тими жінками, які відпочивали тут востаннє. — І що?

— Медсестри. То медсестри їх повбивали, — Аліна обхоплює себе руками за плечі, так їй холодно. — Три дівчини у