Читати книгу - "Заміж? Не піду!, Енжі Собран"

Вирішивши не відставати від чесної компанії, потягнулася до фоліанта, що наздогнав мене. Стерла пил з коричневої шкіряної обкладинки, провела рукою по видавленому на ній золотому малюнку. Спробувала відкрити.... І не змогла. Ніби це був не фоліант, а сейф замаскований під книгу. Бачила такі в магазинах. Навіть татові на одне зі свят купувала. Під пістолет, з кодовим замком, що ховався в палітурці. Він тоді з мене поглузував і сказав, що це недоцільно, зброя потрібна для захисту, а з такого сейфу поки дістанеш ‑ сім раз померти встигнеш.

З цим все виявилося ще складніше. Ніякого замку або чого-небудь на нього схожого я виявити не змогла. Малюнок же на обкладинці із зображенням золотистого птаха, схожого на лебедя з довгим хвостом, заточеного в клітку, здавався мені неправильним та викликав бажання цю саму клітку відчинити. Ніколи не любила обмеження свободи.

Провела рукою по тому місцю, де були намальовані невеликі дверцята. І помітила одну особливість - опуклості та ввігнутості малюнка нагадували тактильний шрифт. Ні, зовні все виглядало як цілісна видавлена смуга, а ось коли проводиш по ній пальцем, то в цій смузі виділялися горбки та  ямки.

- Техніка контролю пурпурової енергії, - вголос прочитала Фоксі, назву свого сувою.

- Круто, напевно, - з сумнівом відгукнулася я, розглядаючи її сувій.

- Техніка невмирущого життя, - радісно похвалився Джан.

Новачок присвиснув і присунувся до нього, заглядаючи через плече. Фоксі сіпнулася подивитися, але залишилася стояти поруч.

- А у тебе що? - запитала вона мене.

- Пташка в клітці, - знизала плечима, продовжуючи водити пальцем по тим самим дверцятам.

Щось гостре укололо мене, і я різко висмикнула руку, машинально підносячи її до рота і злизуючи крапельку крові.

- І нічого не написано? - продовжила цікавитися принцеса, зосереджено розглядаючи мій фоліант.

- Ні, - усміхнулася я. - І не відкривається. Ну, що будемо стояти і розглядати дари або вибиратися?

У цей момент зверху щось тріснуло, і гучним ляпасом хтось впав поряд. Застогнав. Почувся новий шум і удар ...

- О, ще один принц вибрався, - усміхнулася я, коли замість добірної лайки, долинули лише плутані вибачення.

Виражатися я не любила, нехай і могла зопалу обізвати кого-то придурком, але ось ці «вибачте, я такий незграба», «чи не будете ви такі люб'язні», викликали зубовний скрегіт. Дивні вони, ці принци. Хоча їх теж можна зрозуміти – мало хто тобі впав на голову. І в світлі цієї відстороненої ввічливості абсолютно незрозумілою стає сутичка в їдальні. Вони щось знають про Фоксі, що посміли її зачіпати, або її жіночні манери діють на них, подібно до червоної ганчірці на бика?

- Іззі, ти йдеш? - гукнув задуматися мене Джан.

- Так, звичайно, - підтвердила я, намагаючись пристосувати фоліант в своїх руках. Важкий, масивний, просто ідеальний засіб самооборони. Шкода тільки, що призначення цієї громіздкої фіговіни незрозуміло.

Неспішним натовпом рушили по єдиному темному коридору, поки ззаду з глухим ляпанцем випадали з бібліотечної кімнати принци. Коридор закінчився десятком однакових дверей, а варто було нам відвернутися, як визначити ту, через яку ми увійшли, стало неможливо. Ні пилинки на підлозі здатної видати наші кроки, ні будь-якої символіки. Голий, абсолютно чистий кам'яний простір.

- Куди йдемо? - задав Джан питання, що вертілося у всіх в голові.

Принц-подушка пирхнув, дивлячись на нас, і рушив у перші ж двері. А та, варто було йому переступити невидимий поріг, закрилася, злившись зі стіною і відрізаючи від нас принца.

- Весело, - обернулася я на всі боки.

Вогники, що біжали попереду нас, викликані Фоксі і Джаном, раптово згасли, наче хтось невидимий подув на них, приглушаючи магічне світло. Повіяло холодом і вогкістю, воскрешаючи в моїй пам'яті так улюблені мною в дитинстві жахи з привидами. Рука Фоксі судорожно вчепилася в моє передпліччя.

- Бракує механічного голосу який повідомляє, що наш час минув, - пробурмотіла, відганяючи липку пелену страху.

- Жартуєш? - тремтячим голосом поцікавилася Фоксі.

Під ногами щось здригнулося. Десь всередині виникло відчуття піднесення. Те саме, що відчуваєш в темному ліфті.

- Джан? - покликала я хлопця.

Але у відповідь не почулося жодного звуку. Тиша. Оглушлива і майже відчутна. В якийсь момент, я стала чути биття сердець і чиєсь копирсання, а зір, що повільно адаптуватися до темряви, вже виділяв у непроглядній пітьмі силуети.

- Під ногами щось рухається, - буркнула я, відчувши хиткість того каміння, на якому я стояла.

- Рухається? - запанікувала принцеса. - Ой, точно. Воно на мене повзе! - і голосно заверещавши, застрибала на одній нозі.

- Думаєш, ці твої піруети допоможуть? - кривлячись від неприємного відчуття в оглушеному вусі, запитала я, перехоплюючи свій фоліант і маючи намір убити їм невидимих ворогів. - Або ти вирішив їх оглушити? Краще пішли шукати двері.

Але втихомирити Фоксі мої вмовляння ніяк не допомагали. Принцеса, надривно вищавши, витанцьовувала, намертво вчепившись в мою руку, через що мої спроби зручно перехопити єдину зброю були просто безглузді. А коли черговий її виверт привів до того, що я ледве втрималася на ногах, не витримавши, гаркнула: