Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"

Найважливіший етап весілля знаєте який?  Нє, не шлюбна ніч, хоча, дивлячись кому. І не  застілля, хоча теж сумнівно. Підготовчий найважливіший все ж таки, як не крути. Марудна справа, скажу я вам. Треба ж усе організувати, домовитися, купити.  І повідомити усіх рідних, нерідних, знайомих і важливих. Ага, запрошення розіслати. Можна, звичайно, смс-розсилку увімкнути – й не паритися, але ми ж у столиці й типу культурні. Не можна ж за принципом «Просили на дорозі, щоби не було на порозі». А потім - солідний захід, а не збіговисько анонімних пияків і  їдунів. Нінка сотню запрошень купила для віп-персон.  І поки чаклувала над сценарієм, доручила цю роботу мені. Задовбалася оформляти я ті бумажки. Дякую, Боже, чи хто там винахідник, що є принтер. Один текст набрала, розмножила, розрізала, наклеїла – в конвертики  напхала. А там нехай жених і наречена вирішують, кому роздавати, кому розсилати.

Весілля ми з Нінкою вирішили проводити в українському національному стилі.  Хотіли зробити таким свято, щоб гості як роззяпили рота, щелепа як відпала, так і теліпалась десь в районі колін.  Ні, то перебір. Трошки м’якше й загадковіше… Це я художні засоби вчуся добирати. Смачно описувати подію… Так, хочу стати письменницею, десь же перо треба точити. Ото й точу…

—    Щоб вражені гості запам’ятали навіть колір бутоньєрки жениха й скільки було троянд в букеті нареченої, - допомогла Нінка. Вона в мене останнім часом, відколи я перемогла у тому конкурсі хорору й заткнула Лєнку-заучку за широкий шкіряний пасок, мій продюсер і коректор за сумісництвом.

—    Троянд? – не ліпилися троянди до нашої ідеї українського весілля у кращих народних традиціях.

—    А які твоя мама квіти любить? – спитала моя зведена сестричка.

—    Соняшники любить… - перезирнулися. Нормальні квіти, соняшники, якраз для букета нареченої…  - А чо, холодка побільше, лопушками обкласти…

—    Тань, я серйозно. Хоча,  стоп, можна декоративні,  вони невеличкі, - шукала естетичну альтернативу.

—    Лопушки? – ніколи не бачила декоративні.

—    Таня, які лопушки? Соняшники! У переході  метро «Льва Толстого»  я бачила такі маленькі, акуратненькі, - згадала Нінок. А що? Дивувати так дивувати.  Креатив на максимум. Почала уявляти ті соняшники. Потім  пам'ять намалювала так ясно чітко вишиванку бісером  до підлоги й черевики вишиті  таким самим бісером. Запеченого кабанчика на пів столу  для підняття скаженого апетиту. Весільний торт з петриківським розписом. Щоб гості боялися його  їсти, такий гарний. Дивилися один на одного, і слина на підлогу капала.  Щось у мене знову хорор виходить. Захопилася… Все було не так страшно.

Так от. Сімнадцяте червня! Шикарний за всіма показниками день! Вочевидячки, я його запам’ятаю на все життя. Мамчине весілля! Причому, доволі символічне, тому що офіційно вони з Сергієм Андрійовичем розписалися ще шостого червня. А цей грандіозний сабонтуй, я так зрозуміла, для родичів та знайомих було влаштовано. Шикарна показушка, щоб не сказали, що зажали весілля. Щоб Нінка весільним розпорядником побула, практика, так би мовити. Я так, в помічниках, на головні ролі не претендую. А ще для того, щоб мати змогу після весілля цілком санкціоновано рвонути у весільну подорож. Роман Павлович  їм ексклюзивний тур оформив – храмами та монастирями Тібету. Між нами, я в шоці, мамка хоче дитинку. Типу я виросла, їй скучно. Не знала, що дітей заводять, коли скучно.   Да прапор їм у руки чи  ще куди з Сергієм Андрійовичем. Хоч і двох хай заводять. Мені не шкода.  Тільки я пас!  Я попередила маман – нянька з мене нікудишня.  Агукання не переношу, від памперсів нудить. Посміялися, думаю, не серйозно мій відкат сприйняли. Але перед тим, як заводити дитину, вирішили очиститися на Тибеті. Та нехай їдуть, ми від них відпочинемо, вони - від нас.

Нас з Нінкою вирішили залишити під наглядом Лідії Миколаївни, бо самі ми вже лишалися, нічого гарного з того не вийшло. Чесно кажучи, я не уявляла Лідію Миколаївну в ролі компаньйонки. Компаньйонка – це як в англійських романах, поважна тітка при зеленій дурнуватенькій дівиці. У нашому варіанті дві такі дівиці. На одну компаньйонку.

—    Сходимо в театр, на балет, в оперу, зазирнем в будинок органної музики,  поглянемо на виставку котів, картин…. – це їі скромні плани на два тижні. І це після нашої сесії. Нінка, дивлюсь, у захваті. Я потухла. Ще в церкву потягне молитися та свічки ставити. Чує моя душа - гаплик наближається. Все, не буду про печальне завтра, краще про шикарне сьогодні.

Так от, сімнадцяте червня! До цього прекрасного дня ми  з Нінкою серйозно так перехворіли, то схудли й поміщалися в усі гарні сукні на базарі. Це страшне покарання, коли очі розбігаються від завалу одуренних плать, грошей ліміт, а все на тобі файно сидить, і добряче личить. Мамці ми сукню швидко знайшли, вона не балувана, та й не все на неї налазило. Скільки себе пам’ятаю, як ухопиться за щось-з рук не видереш.

Правило «дружки нареченої мають виглядати трошки гірше самої нареченої» у нас не діяло. Зірками цієї шоу-програми були не наречений і наречена, а ми з Нінкою.  Це як співаки на сцені: що б і як гарно вони не співали там, але усі погляди глядачів обернені до підтанцьовки.  Функцію підтанцьовки виконували ми з Нінкою, дві кози, одягнені так, що самі від себе  не чекали. Принаймні, всі  молоді парубки ( а їх аж п’ятеро було на весіллі) регулярно обмацували нас з Нінкою своїми багатозначними нахабними поглядами. А ми типу неприступні! А як тут приступишся? Мене пасе Вадим, а до Нінки рипнувся красунчик Саша із провінційними закидонами,  то  Роман Павлович  йому таку політінформацію провів, що ледве куточок собі той хлопчина знайшов. А не треба було так відверто Нінку під час повільного танцю  обіймати. Сам нарвався. 

Шафером з боку Нінчиного батька був… нескладно здогадатися,  ага?  Звичайно, ніхто б і не потягнув цю місію, крім  Тітова Романа Павловича. Видний мужик. В усіх незаміжніх жінок, що були присутні на весіллі, мізки серйозно поплавилися від його зовсім нескромної персони.  І у дружки  з боку моєї маман, тьотки Ілони, по-моєму, більше всього трапилося протікання мізок.