Читати книгу - "Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко"

— Докторе, не дуріть самого себе. Чим можна наточити ножика?

— Не знаю. Бруском, каменем...

— Та що з вами, докторе?

Доктор раптом одірвався від стіни й люто забігав по камері.

— Але ж це дико, безглуздо, неймовірно! Руки без мозолів! Ха! А головне: так неймовірно, неправдоподібно безглуздо! Померти через якусь дурницю, через дурну, маленьку помилку!

Панна Ольга з ножиком у руці стала ходити по камері, низько схилившись і чогось шукаючи. В одному кутку вона підняла кілька черепків з червоної мужицької миски й сховала собі в кишеню. Під вікном знайшла шматочок скла з шибки. Також поклала в кишеню.

А доктор усе бігав, віючи полами двірницького пальта й бурмочачи.

Раптом панна Ольга швидко відступила з кутка й з огидою, страхом скрикнула:

— Ох, що там?

Доктор зупинився, потім помалу, обережно підійшов і нахилився. На підлозі здовж стіни, зліпивши солому, застигла довга, густа калюжа крови. Коло неї лежав старий, подертий, «пролетарський» кашкет, дуже подібний до докторового. Кров почорніла, скрутилася, засохла разом із соломою великими бурими грудками. Кашкет са-мотно сторожем лежав, нахнюпивши старий верх до землі.

— Убили когось тут...

У руках і животі докторові стало якось слабо й тоскно. Він став коло стіни й сперся на неї плечима. В животі глухо забурчало, — починалася надха.

Панна ж Ольга помалу й неначе зовсім спокійно відійшла від калюжі крови й стала біля вікна, спиною до кашкета. Низьке віконце незатуленими шматочками освітлювало їй руки, груди й підборіддя. В руках був ножик і шматочок червоної глиняної миски. Тісно стиснувши уста, вона почала сильно, вперто терти лезом ножика по черепку. Хустку вона так поклала на плечах і руках, щоб зразу ж, як треба буде, сховати під неї руки. Все проробляла з таким виглядом, наче їй не раз уже доводилось гострити кишенькові ножики в большевицьких страшних камурах-гранд отелях...

* "к іс

Умить надворі зачувся чудний крик: тоненький, верескливий і рівночасно виючий. За ним гомін і сміх багатьох голосів.

Панна Ольга нахилилась до віконця й крізь шматочок запорошеної шибки подивилась надвір. Небо було темне, у брудних, весняних хмарах. За віконцем розлягалась царина. Густа, коротка, гольчаста травичка соковито, молодо й невинно зеленіла навіть крізь брудну шибку. За цариною починався яр, а на тому боці його кучерявими віниками заткнулись у поле деревця.

Сміх і гомін чулись так само, а нікого не видко було. Крик повторився, — протяжний, нелюдський, тоненький, повний звірячого страху й одчаю.

Доктор теж підійшов до віконця й нахилився до нього.

— Що там?

— Не знаю. Нічого не видно.

Доктор обережно вийняв із шибки віхоть соломи. В руки зразу холодно війнуло вітром. Темні хмари, зелена трава й гомін стали виразніші.

Хтось твердо знайомим іржавим голосом щось прокричав. Затихло. Потім знову жалібно й болюче крикнуло, але зараз же замовкло, як накрите чимось м’яким.

В цей же мент у віконці зліва висунулась коняча голова, а на коні в кожушку твердо збита постать Єрємєє-ва. Він напівповернувся в сідлі й уважно дивися назад. Раптом щось сердито й нетерпляче прокричав. У «каму-ру» долетів тільки кінець лайки:... а-ать!

Нарешті, висунулась одна салдатська постать, за нею якась темна маса, закутана згори в щось сіре, потім другий салдат, позаду третій, четвертий. Вони всі йшли або задом або боком і зо сміхом підпихали й волочили по землі темну купу. У переднього салдата з-за плеча виглядала невеличка, жовта, скоцюрблена рука й кінчик чорного рукава. Салдат обхопив цю руку обома своїми руками, притулив до грудей і так собі тяг.

За цією групою тяглася друга. Ці нікого не волочили. Тільки двоє салдатів підтримували під руки високого поляка. Худі, довгі й до жалю тонесенькі ноги його в коротеньких халявах чобіт чудно хилитались у різні боки. Але він, видно, силкувався сам іти. Без шапки, з лисим, високим чолом, зо скудовченим жовтосивим волоссям на висках, увесь як пожований, з круглим отупілим жахом в очах, він усе ж таки силкувався сам іти й навіть ніби посміхався. Чи так здавалося, чи то гримаса жаху, чи, справді, на старечих устах виступила, як холодний піт, бліда, моторошна посмішка?

Єрємєєв скомандував. Усі зупинилися. Він од’їхав трохи набік і виняв з-за пазухи цигарку. Тоді салдати поставили на ноги темну масу. Це їм удалось не зразу, бо вона вся опадала на землю або раптом починала скажено пручатись, так що ті, які держали її, зо сміхом і криками аж точились на неї. Потім зняли їй з голови шинелю. З’явилось кругле, жовто-сіре, з великими, викоченими очима лице графині. Ці очі ввесь час чудно, безупинно вертілись, неначе хтось усередині за держальце крутив їх. А все лице було мертве й непорушне.

Салдати щось говорили графині, поводячись із нею, як із глухою або з малою дитиною: нахиляли близько до неї лиця, показували мімікою, жестами. Вона не розуміла. Що з нею робити?!

Єрємєєв щось сказав до салдатів. Вони почали дивитись одне на одного, потім усі стали показувати на високого, білявого парубка. Він соромливо посміхався, але виступив наперед і підійшов до польки. Ага, це мабуть був знавець польської мови. Так, так, графиня немов уважніше стала слухати. Він їй показував так само, як і товариші, рукою до яру, схрещував руки на грудях, — мовляв, роби що хочеш.

Вона почала вже розуміти! Вона не вірила, ні, але вона вже розуміла. Озирнулась до свого старого, швидко запитала в білявого, розгублено, неймовірно подивилась на салдатів, на Єрємєєва, на рушниці. Салдати заспокоююче хитали їй головами, а коли вона відверталась од них, сміялись і підштовхували один одного.

Старого підвели до графині й поставили поруч. Один салдат навіть узяв їхні руки і з’єднав, як маленьким дітям мати, що виряджає на вулицю. Вони слухняно, покірно робили все, що їм казали. Вони вже стояли цілком твердо на ногах, у їхніх руках з’явилось навіть щось прудке, нетерпляче, напружене. Адже їм дарували життя, їх пускали, їм казали бігти туди до яру якомога швидше. Ах, та вони рачки туди поповзуть, вони зберуть рештку своїх старих сил і бігтимуть доти, доки остання крапля їх не висхне в їхніх старечо-напружених жилах.

Єрємєєв, перехилившися з коня, пошепки проказав щось до салдатів, що стояли з рушницями побіля нього. Вони захитали головами, посміхаючись. Тоді