Читати книгу - "Хтива мрія. Книга перша, Єва Басіста"

До п'ятниці час настільки повільно тягнеться, що здається не декілька днів промайнуло, а ціла вічність. За цей час я, мабуть, разів із п'ятдесят прочитала отой документ.

Тепер можу жартувати, що якщо реально захоче провести мені модуль, то складу його  позитивно - отримаю найвищу оцінку… Але було б чим хизуватися.

Утім краще знати все досконало, а тим паче коли стосунки між нами лише поки такі - доволі специфічні.

Але я попри все продовжую сподіватися, що вони зміняться. Перейдуть на "ванільну сторону".

Сподіваюся…

Ех…

А якщо нічого все ж таки не вийде?

Побуду його слухняною підкореною декілька тижнів чи взагалі до кінця літа, а він тільки хотітиме цього - БДСМ. І що тоді?

Нічого доброго. Доведеться розірвати стосунки. Якщо це звісно раніше не станеться - після першої сесії.

Або навпаки… Ще сподобається та жити без цього не зможу. Смішно, але хто його знає.

У такому випадку зміню стоп-слова на зелений, жовтий та червоний, щоб був мов світлофор, бо кропива, апельсин та літак - реально трішки дивно. Хоча вельми оригінально.

А зараз я поки в режимі «невідомість» чекаю суботи. Одночасно страшно, але тої ж миті цікавість пробуджує хтиві думки, які напружують тіло та просять його розрядити.

Але я не маю цього робити - він же заборонив. Я не стану порушувати цю заборону. Слухняно виконаю.

Хоча минуле покарання мені сподобалося. І саме дійство було таким незвичним. Просто до знетями. Мені навіть сподобалося виконувати його накази…

Проте годі про це. Початок може солодкий, як доспілі яблука, а ось продовження може бути далеко не таким.

І цього найбільше боюся. Боюся, що доведеться говорити "кропива" та посеред ночі чи вечора їхати додому, проклинаючи його.

Бентежні у мене думки, а ще фактично тиждень тому нічого такого не мала в голові.

Через це я навіть не зважаю на напруження між батьками, які щось останнім часом зовсім не можуть знайти спільну мову. У них навіть привітання одне до одного вранці звучить, мов оголошення війни.

- Тобі найкраще у рожевій сукні, - каже Галя до мене, коли ми виходимо з торговельного центра, де я купила собі дві сукні та три комплекти білизни. - У тебе є світлі туфлі? Чи рожеві?

- Не пам'ятаю, але точно є чорні, - уже йдемо стоянкою до автівки.

- Чорне під рожеве?

- А чому ні? Рожева сукня, а туфлі та сумочка чорні… Чим погано? На мою думку, вельми непогано.

- Це дивно. А у твоєї мами є "стрільнути"? У вас один розмір?

- Та один розмір наче, але у неї всі туфлі на височезних підборах. Я не зможу ходити в її взутті. Ще впаду та голову зверну.

- А тобі хіба в ньому треба на Говерлу дертися? Твоя задача граціозно дійти до автівки, сісти у неї, а потім так само красиво вийти та пройтися десять метрів. І все!

- Знаючи себе, то я точно зашпортнуся та носом вткнуся в землю, - чую, як вібрує телефон у сумці та на ходу виймаю його.

- Ну значить візьми сьогодні мамині підбори та весь вечір вчися ходити.

- Простіше скомбінувати рожеве та чорне, а не мучити себе, - відповідаю та розблоковую смартфон. Повідомлення від Романа.

- Це він? Що така щаслива? - зупиняється Галя. - Так? Що пише?

Інколи мені хочеться відлупцювати Галину за її нестримне бажання знати все та втикати свого носика у чужі справи. Вона вириває з моїх рук телефон та голосно читає:

- Привіт. Завтра заберу тебе о сьомій вечора. Спочатку поїдемо до ресторану, а там до мене. Візьми зі собою зручний одяг, щоб потім переодягнутися.