Читати книгу - "Vivat Academia!"

Окрім того, чим більше дівчина дивилася на Устину, яку чоловік-істота лишив у кімнаті, тим сильніше відчувала голод. Той самий, який стишився після візиту у райони беззаконня. Ляна вже розуміла, що спроба вгамувати цей голод звичайною їжею була від початку провальною. Мабуть, Талія зрозуміла б. Вона була до істот так само близькою, як Ляна тепер.

Вона знала, що це таке — бажати поглинути когось. Знищити, але водночас зробити частиною себе, власної плоті, яка примножується і сильнішає. Чим сильнішою була їжа — тим міцнішою станеш, коли поглинеш її. А якщо з’їси когось, без кого не мислиш життя… Того, хто — твої корені…

На щастя, у Ляни не було такої людини. Чоловік-істота зрозумів це: тільки тому Ела і Рися лишилися жити. Вірогідно, вони також мали стати істотами. Устина ж отримала відстрочку. Її лісові потвори розглядали тільки як їжу — для себе, Ляни і Ели з Рисею.

«У Чорному Секторі не можна нічого їсти чи пити, — пригадала Ляна. — Станеш істотою… Бо розділиш із ними трапезу. Таке саме і тут».

Світ істот, який колись видавався Ляні божевільним і неупорядкованим, мав свої закони. Істоти були значно цивілізованішими, ніж про них казали в Академії, і поважали те, що називали «зв’язком крові». Якби зібрати їх, усіх, докупи… Об’єднати, зробити сильнішими… Надати якийсь сенс їхньому існуванню.

Ляна заплющила очі, провалюючись у марення. В ньому Рисин роман втілився у життя, у Місті почалося повстання, істоти намагалися захищати свої права, а вона вела їх, випроставши уперед правицю, і люди ховалися по домівках, гукаючи: «Аляйна йде! Аляйна!»

…— Це Вихор! — Чийсь неприємний голос увірвався у Лянине забуття. — Вихор іде! Швидше, якщо ми встигнемо… Озерна Діво!

Розплющивши очі, Ляна підхопилася з місця і тільки тоді зрозуміла, що трапилося.

Їй вдалося підвестися, а отже, гіпноз істот було порушено.

Ела, вже теж на ногах, озиралася, Устина поволі зводилася, спираючись на пічку. Рися кліпала, сидячи на лаві. Вона, здається, ще не вповні очуняла.

Часу на роздуми у дівчат не було. Наступної миті до кімнати залетіла голова жовтоокої жінки. Оголивши зуби у несамовитому вишкірі, голова кинулася до Устини.

— Х-ха! — Нічтоже сумняшеся Ляна вивільнила перший-ліпший із заготованих візерунків. Голову жінки відкинуло назад, ще й добряче приклало об стінку. Дико завищавши, голова впала долі і почала смикатися. Це було добре видно, бо світло у кімнаті вже хтось увімкнув. Стиснувши зуби — біль у правиці негайно дався взнаки, — Ляна зібралася добити її другим візерунком, але тут, з іще голоснішим виском, до кімнати влетіла голова чоловіка.

Її переслідували.

Спочатку Ляна навіть не второпала, що то летить за головою. Якісь сірі стрічки, наче з металу зроблені; цілий пук стрічок.

Потім, коли стрічки наздогнали чоловічу голову, ніби самі собою оплелися довкола неї і стиснулися, Ляна зрозуміла.

— Заплющте очі! — звеліла, сама, втім, цього не зробивши. Вона бачила, як стрічки стискалися міцніше. Схоже, вони були направду гострі і міцні, наче метал. Спочатку стрічки розрізали шкіру на чоловічій голові: потекла жовта рідина, що аж ніяк не скидалася на кров. А тоді…

Ні, річ була не в тому, якими гострими виявилися стрічки. Надто вже туго вони затягнулися, настільки туго, що за мить голову було розтрощено. Жовтий слиз полетів на всі боки. Устина стояла ближче за всіх до голови, тому їй дісталося. Одяг, обличчя, волосся дівчини — все було загиджено жовтим слизом. Розплющивши очі, Устина якусь мить дивилася на свої руки — між пальцями протяглося жовте, довге, неприємне, наче шмарклі.

Потім закричала.

На Ляну теж трохи жовтого потрапило. Ела сварилася — слиз бризнув їй просто в очі. На Рисю потрапило найменше гидоти — вона сиділа найдальше, за Ляною.

Від Слів, що ними в запалі почала сипати Ела, жіноча голова біля стіни засмикалася ще активніше. Нецензурна лексика впливала на істот лісу куди дієвіше, ніж молитви.

Сірі стрічки тим часом потяглися назад, до сіней, в яких не так давно роззувалася Рися. Жіноча голова скористалася цим, щоб так-сяк звестися, невисоко підлетіти у повітря і зиґзаґами рушити до Устини.

Наступної секунди на поріг кімнати ступив чоловік, якого Ляна до того ніколи не бачила. Розглядати незнайомця у неї часу не було. Увага Ляни зосередилася на двох пучках сірих стрічок, що струменіли у нього просто із долонь.

«Що за чортівня?!»

Устина помітила жіночу голову в небезпечній близькості від себе і аж до печінок загорлала. Голову це не зупинило. Мабуть, її власниця також любила покричати.

Сірі стрічки витягнулися із долонь незнайомця знову і вмить зашморгнули жіночу голову: за мент жовтого слизу на Устині додалося.

На цьому стрічки зупинятися не збиралися. Тепер вони обмоталися довкола Устини і почали поволі стискатися. Дівчина закричала, вочевидь відчуваючи біль.

— С… стій! — зреагувала Ляна. Вона дивилася на незнайомця і ладна була вивільнити наступний візерунок. — Відпусти її!

Зауваження Ляни, схоже, стало для незнайомця зі стрічками несподіванкою. Поглянувши на неї так, наче щойно побачив, він із сумнівом промовив:

— Ти не «літаюча голова».

— Звичайно, що ні, телепню! — втрутилася Ела. — Ти що, не бачиш — у неї ще й тіло є!

— Тіло і у «літаючих голів» є, — не погодився незнайомець. З другого погляду він видався Ляні значно молодшим, ніж з першого. Може, на кілька років від неї старший — не більше. Додаткового віку йому надавало обличчя, ніби кам’яне, але не пусте: мов стіна, непроникна для почуттів і бажань інших. — Тільки воно — лише частина маскування. Уночі «літаючі голови» полишають своє тіло і рушають на полювання… Хто ви такі?

Судячи із того, як повільно видихнула Устина, хватка стрічок на її тілі ослабла. Проте відзивати свою дивну зброю незнайомець поки не поспішав.

— А хіба не видно? — поцікавилася Ела. — Люди ми! Очі он у нас звичайні. Чи не бачиш?

— Це може бути гіпноз, — не погодився незнайомець. — Теперішні істоти на все здатні. Доведіть, що ви — люди.

— Гаразд, — ініціативу знову перехопила Ляна. — Якщо ми назвемося тобі своїми повними іменами, ти нам повіриш? В істот імен немає.

— Імена, — замислився незнайомець. — У вас є імена? Не думав, що маскування істот зайшло настільки далеко.

— Ми — не істоти, а спудеї! — вигукнула Ела. — У нас, до речі, і прізвища є. Ми їх тобі назвемо, як її відпустиш, — указала на Устину.

— Не можу, — чоловік чи, точніше, хлопець, похитав головою. — А раптом ви істоти?

— Тоді давай так, — запропонувала Ляна. — Спочатку ти назвешся сам. Ім’я