Читати книгу - "Vivat Academia!"

— Це не зброя, — незнайомець перевів погляд на стрічки, що витягувалися у нього із долонь. — Це моя… здібність.

— Спеціалізація, — підказала Ляна. — То як тебе звати?

— Мене звати, — він говорив повільно, наче згадував, — Слов’ян Веснянський. Саме так.

Ляна підвела брови. Вона не чекала, що дивний хлопець так просто відрекомендується.

— Я називаюся Ляна Біврьост, — сказала у відповідь. Їй це усе одно нічим не загрожувало.

— Біврьост? — Слов’ян виглядав так, ніби почув щось знайоме. — Це ж…

— Я зву себе Габріела Даная, — перебила його Ела.

— А я звуся Орися Блаватська. — Рися промовила це більше за інерцією.

— Я відгукуюся на ймення Устина Мазь, — дуже обережно сказала Устина. Вона намагалася дихати якомога тихше, щоб не розрізало, бува.

Прослухавши імена дівчат, Слов’ян насупився.

— Ти задоволений? — поцікавилася Ляна. — Відпусти її.

Слов’ян зупинився поглядом на Ляниному обличчі. Вона дивилася йому в очі, не опускаючи лівої руки.

«Якщо він відмовиться, — вирішила Ляна, — я застосую на ньому візерунок. Байдуже, хто він такий, що в нього за спеціалізація, наскільки він за нас сильніший. Так просто я не здамся».

— Зараз ніч, — потому сказав Слов’ян. — Якщо ви — люди, вас уб’ють.

Це прозвучало настільки буденно, що дівчата одразу повірили.

Стрічки, які були зашморгнули Устину, миттєво втягнулися у долоні Слов’яна. Дівчина коротко скрикнула від несподіванки і не впала тільки тому, що наштовхнулася на пічку плечем.

— Чому це нас мають убити? — войовничо запитала Ела. — Ми можемо замкнутися в цьому будинку і перебути тут до ранку. Ми вже так робили.

«У Чорному Секторі», — подумки погодилася Ляна. Проте щось підказувало їй — зараз не та ситуація.

— Я зруйнував ворота, — без тіні сумлінь сказав Слов’ян, — і виламав двері. Ви не перебудете тут до ранку.

«Тим паче що наступний день, радше за все, буде темним», — подумала Ляна.

— Ти… ти! — задихнулася Ела. — Навіщо ти це зробив!

Слов’ян поглянув на неї так, наче не розумів, як можна не знати таких елементарних речей:

— Тут були істоти. Я мав їх знищити.

— Ти нас врятував, — усвідомила Ляна. Ела поруч із нею від обурення не знайшлася, що й сказати. — Істоти спіймали нас і хотіли щось із нами зробити, як настане ніч. Ти цьому завадив. Дякуємо.

В очах Слов’яна щось промайнуло.

— Вперше, — сказав він.

— Що — вперше? — Ела витягнула із сумки велику серветку, витерлася сама, тоді простягнула її Устині. Та серветки потребувала більше від інших.

— Хтось подякував, — незрозуміло пояснив Слов’ян. — Не думав, що це приємно.

— Ти знищуєш істот, і тобі за це не дякують? — Ляна почала здогадуватися. — Стривай, а може, ти і є той самий…

— Вихор! — останнє слово Ела сказала одночасно із Ляною. — Ти ба, ніколи б не подумала, що ми тебе зустрінемо.

— Вихор? — Слов’ян виглядав збентеженим. Ляна вже зрозуміла: з реакцією на слова інших у нього не все в порядку. Хлопець скидався на відлюдника, який гадки не має, хто такі інші люди і що з ними робити. — Вперше чую. Я просто знищую істот. Вам треба тікати до Міста. Тут вас уб’ють.

— Так, до Міста, — підхопилася Рися, котра досі мовчала. — Ми можемо під’їхати на моєму скутері. А завтра, якщо день буде не темний, повернемося. Закінчимо дослідження. Тоді нам усе як треба зарахують. Ми ж були тут до ночі… і вночі також.

Ця думка Ляні аж ніяк не імпонувала. Втрьох із Елою та Рисею вони ще мали якийсь шанс, та Устина… Вчотирьох на скутері не помістишся, як не намагайся. Вони й утрьох на ньому ледве втримувалися. Тим паче, дорогою напевно що доведеться битися. А від Ели та Устини у бійці користі небагато. Перша не вміє сваритися так само якісно, як Пацюківна. Молитви ж її на істот лісу не діють.

З Устиною ще гірше. Вона володіє тільки давньою мовою, а це вміння проти потвор ніяк не обернеш.

Та й Рися… здібність до креслення захисних кіл, звичайно, штука корисна. Тим паче що Рися малювала їх дуже старанно. Не сказати, щоб аж блискуче, зате ретельно. Не згірше і не краще за багатьох.

Але проти великої кількості істот найкраще захисне коло — то нуль без палички. Подолають і всередину зайдуть. Захисні кола треба обороняти. Бажано ще підтримувати їх візерунками. І, звичайно, захисні кола не можуть рухатися.

Отже, атакувати істот Рися не могла. Та й сама Ляна, з її правицею, що палала від болю, до якого неможливо звикнути…

— Допоможи нам. — Ляна почула свій голос ніби з боку. Ела, Рися і навіть Устина витріщилися на неї як на диво небачене.

— Що? — На непорушному обличчі Слов’яна також з’явився натяк на подив.

— Допоможи нам дістатися Міста, — повторила Ляна. — Ти казав, що досі тобі ніхто не дякував? Ми — подякуємо.

— Я не можу заходити в Місто, — похитав головою Слов’ян. — Я ще до цього не готовий.

— Тебе ніхто і не просить заходити. — Ляна наполягала. — Доведеш нас до Міста, а потім повернешся. Якщо тобі щось треба, ми тебе цим забезпечимо, коли знову навідаємося у передмістя. Можеш взяти наші кредитки, коли хочеш.

Ела пискнула на знак протесту, наштовхнулася на погляд Ляни і замовкла.

— Кредитки? — Слов’ян поводився так, ніби не знав цього слова.

— Допоможи, — втретє попросила Ляна. Підійшла до Слов’яна, подивилася на нього знизу вгору: — Будь ласка.

Невідомо, чи справа була у цих «чарівних словах», чи Слов’ян нарешті зглянувся на Лянине прохання, але він поволі схилив голову.

* * *

До марш-кидку до Міста вирішено було підготуватися. Зачинивши двері до кімнати на засув, що виглядав так само міцно, як і самі двері, Слов’ян почав роздавати інструкції. При цьому він наче перетворився на іншу людину. Говорив впевнено і голосно, ганяв дівчат так, що ті тільки бігати й устигали.

Найперше їм варто було відтерти з себе весь жовтий слиз: Устині довелося переодягнутися. Справа ускладнювалася тим, що умивальник був на кухні, до якої, за словами Слов’яна, ходити зараз не вартувало. Істоти вже могли туди дістатися і влаштувати засідку.

Тут і знадобилася Лянина пляшка із водою. Витративши її всю на себе, дівчата здобули таку-сяку гарантію того, що істоти відчують їх не одразу.

— Вони реагують на кров, — говорив Слов’ян. — На кров своїх родичів — у тому числі. Вона викликає у них…