Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

— Значить, ви не їдете в Англію?— спитав він.

— А ви вже довідалися?

— Так.

Я простягнув йому склянку віскі — нехай бачить, що моя рука не тремтить, що я спокійний.

— Віго, поясніть мені, чому ви вирішили, що я причетний до вбивства Пайла? І задля чого, по-вашому? Щоб повернути Фуонг? Чи, може, вважаєте, що я помстився за те, що втратив її?

— Ні. Я не такий дурний. Ніхто не бере собі на згадку книжок свого ворога. Онде вона у вас на полиці: «Роль Заходу». Хто такий цей Йорк Гардінг?

— Він і є та людина, яку ви розшукуєте, Віго. Він убив Пайла — з далекого прицілу.

— Не розумію.

— Він журналіст вищого рангу — їх називають дипломатичними оглядачами. Він вигадує яку-небудь ідею, а потім штучно підганяє під неї факти. Пайл прибув сюди з головою, напакованою ідеями Йорка Гардінга. Гардінг якось заїжджав сюди на тиждень по дорозі з Бангкока до Токіо. І Пайл став на хибний шлях: узявся втілювати Гардінгові ідеї в життя. Гардінг писав про «третю силу». Пайл організував її — знайшов дрібного, паскудного бандита з двома тисячами солдатів і парою приручених тигрів. Пайл встряв не в свою справу.

— А з вами такого не трапляється?

— Намагаюсь, щоб не траплялося.

— Але вам це не вдається, Фаулере.

Я чомусь згадав капітана Труєна і ту ніч у хайфонській курильні опіуму; здавалося, відтоді минуло багато років. Як він тоді сказав? Що всі ми рано чи пізно втручаємося в що-небудь у хвилини збудження.

— З вас був би чудовий священик, Віго, — сказав я. — У вас є щось таке, що будить бажання сповідатися... коли тільки є в чому сповідатися.

— Мене ніколи не приваблювала роль сповідника.

— Але ж вам доводилося вислухувати зізнання?

— Час від часу.

— Напевне, тому, що ваша робота, як і робота священика, навчила вас не жахатися, а, навпаки, співчувати. «Мосьє Флік[62], я повинен щиро розказати вам, чому я розчерепив голову цій бабусі». — «Гаразд, Гюставе, сідай і розповідай про все до ладу».

— У вас багата фантазія. А ви чому не п’єте, Фаулере?

— Злочинцеві небезпечно пити з офіцером поліції.

— Я ніколи не казав, що ви злочинець.

— А якщо алкоголь розв’яже мені язика і я захочу покаятись? Адже у вашій професії не заведено зберігати тайну сповіді.

— Той, хто сповідається, рідко думає про тайну сповіді, навіть тоді, коли він відкриває душу перед священиком. Сповідаються з інших міркувань.

— Щоб очиститися?

— Не завжди. Іноді людині хочеться подивитись на себе збоку. А іноді людина просто стомлюється від власної брехні. Ви — не злочинець, Фаулере, але я хотів би знати, чому ви мені збрехали. Адже ви бачилися з Пайлом того вечора, коли він загинув.

— Які ви маєте підстави так вважати?

— Мені й на хвилину не спадало на думку, що ви вбили його. Навряд, щоб ви скористалися для цього іржавим багнетом.

— Іржавим?

— Це подробиці, про які ми дізналися після розтину трупа. Але, як я вже вам казав, не це була причина його смерті. Він захлинувся у твані Дакоу. — Віго простягнув склянку, щоб я налив йому ще віскі. — Давайте тепер пригадаємо. Ви заходили випити у «Континенталь» за десять хвилин по шостій?

— Так.

— А за чверть до сьомої ви розмовляли з якимось журналістом біля входу в «Мажестік»?

— Розмовляв, з Вілкінсом. Усе це я вже розповідав вам, Віго. Тієї ж таки ночі.

— Пам’ятаю. Я вже перевірив. Дивно, як ви пам’ятаєте все до найменших подробиць.

— Я репортер, Віго.

— Можливо, час і не зовсім збігається, але хто ж може закинути вам, що ви вигадали хвилин десять в одному місці і хвилин п’ятнадцять — у другому? Звідки вам було знати, що ті хвилини можуть відіграти якусь роль? Звичайно, було б підозріліше, якби все виявилось абсолютно точним.

— А хіба це не точно?

— Не зовсім. Було п’ять хвилин до сьомої, коли ви розмовляли з Вілкінсом.

— Десять хвилин різниці.

— Авжеж. Про це я й кажу. І годинник вибив рівно шість, коли ви прийшли в «Континенталь».

— Мій годинник завжди поспішає, — сказав я. — Котра зараз година?

— Вісім хвилин на одинадцяту.

— А на моєму вісімнадцять хвилин. Погляньте.

Він навіть не повернув голови в мій бік і сказав:

— В такому разі час, коли, з ваших слів, ви розмовляли з Вілкінсом, не збігається аж на двадцять п’ять хвилин. І це за вашим годинником. А це вже чимала неточність, правда ж?

— Можливо, я в думці вніс поправку. А може, того дня поставив годинник правильно. Іноді я це роблю.

— Цікаво те... — сказав Віго. — Підлийте трошки содової, надто міцне... Цікаво те, що ви зовсім не гніваєтесь на мене. Не зовсім приємно, коли тебе допитують, як я вас зараз.

— А мене це захоплює, як детективний роман. І, врешті, ви знаєте, що не я вбив Пайла, — ви самі так сказали.

— Я знаю; ви не були присутні при його вбивстві.

— Не розумію, що ви намагаєтеся довести, наголошуючи, ніби я був на десять хвилин пізніше тут і на п’ять — там?

— Це дає маленький запас, — відповів Віго, — запас вільного часу.

— Для чого?

— Щоб Пайл міг прийти і побачитися з вами.

— Чому вам так хочеться це довести?

— Через собаку, — сказав Віго.

— І твань на його лапах?

— На лапах не було твані. Був цемент. Бачите, того вечора собака, ідучи за Пайлом, ступив десь у мокрий цемент. Я пригадав, що на першому поверсі вашого будинку працюють будівельники, — вони й зараз там. Я щойно проходив повз них, коли йшов до вас. У цій країні завжди пізно кінчають роботу.

— А ви знаєте, скільки будинків тепер ремонтується? І скрізь є будівельники і мокрий цемент. Хто-небудь з будівельників помітив собаку?

— Я, звичайно, спитав у них про це. Але якби вони навіть його й помітили, то все одно не сказали б. Я ж із поліції.

Він замовк і відкинувся в кріслі, втупивши очі в свою склянку. Здавалося, він раптом розглядів зв’язок подій і був зараз думками десь далеко звідси.