Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

Я підвівся і, розсунувши портьєру, пройшов у спальню. Мені нічого там не було потрібно — просто хотілося хоч на хвилинку втекти від мовчання, що сиділо в кріслі. Книжки з малюнками знову лежали на полиці. Між баночками з косметикою Фуонг засунула телеграму для мене: якесь повідомлення з редакції в Лондоні. Я не мав охоти читати її. Все було так, як і до появи Пайла. Кімнати не міняються, прикраси стоять там, де їх поставлено, тільки серце старіє.

Я повернувся до вітальні, і Віго підніс до губів склянку.

— Мені нічого вам сказати, — мовив я. — Анічогісінько.

— Тоді я піду, — сказав він. — Гадаю, що більше не буду вас турбувати.

Біля дверей він обернувся, ніби йому не хотілося позбавитись надії — своєї чи моєї.

— Дивно, що ви того вечора пішли дивитися такий фільм. Ніяк не подумав би, що вам подобаються історичні фільми. Що ви дивилися? «Робіна Гуда»?

— Здається, «Скарамуш». Треба було згаяти час і розвіятись.

— Розвіятись?

— У кожного з нас, Віго, є свої неприємності, — стримано пояснив я.

Коли Віго пішов, мені лишалося чекати ще цілу годину, доки повернеться Фуонг — єдина жива душа для мене. Незрозуміло, чому прихід Віго так схвилював мене. У мене було таке почуття, наче якийсь поет приніс на суд свої вірші, а я необережно знищив їх. Сам я не маю покликання,— не можна ж газетну роботу серйозно вважати за покликання, — але я здатний розглядіти покликання в іншій людині. Тепер, коли Віго пішов, щоб здати в архів незакінчену слідчу справу, я шкодував, що мені забракло мужності гукнути його назад і сказати: «Ви не помилились. Я бачив Пайла того вечора, коли його вбили».

Розділ другий

1

По дорозі до набережної Мітхо назустріч мені трапилося кілька карет швидкої допомоги, що їхали від Шолона в напрямку площі Гарньє. З виразу облич перехожих можна було бачити, з якою швидкістю поширюються чутки: на вулицях усі очі зверталися до тих, хто, як і я, їхав від площі Гарньє, з надією довідатися, що сталось. Але коли я в’їжджав у Шолон, то вже випередив поголос: там спокійно займалися своїми справами, ніщо не порушувало ритму буденного життя, — люди ще нічого не знали.

Я розшукав склад містера Чжоу і піднявся сходами в його квартиру. Там ніщо не змінилося. Кішка і собака ганялись одне за одним — з підлоги на картонні коробки, звідти на валізу, — мов шахові коні, що ніяк не можуть зіткнутися в єдиноборстві. На підлозі повзала мала дитина, а двоє дідів, як і тоді, грали в маджонг. Не було тільки молоді. Ледве я переступив поріг, як одна з жінок узялася наливати мені чай. Стара сиділа на ліжку і розглядала свої ноги.

— Можна бачити мосьє Хена? — спитав я і заперечливо похитав головою, відмовляючись од чаю: не мав ніякої охоти знову розпочинати безконечну церемонію з цим гірким пійлом.

— Il faut absolumenf que je vois M. Heng[63].

Здавалося, неможливо пояснити їм, як багато це для мене важить, але, очевидно, їх занепокоїло те, що я так різко відмовився від чаю. А може, у мене, як і в Пайла, на черевиках була кров. У всякому разі, після хвилинного вагання одна з жінок провела мене вниз, а потім по двох людних вулицях, завішаних вивісками, і залишила коло входу в приміщення, яке на Пайловій батьківщині назвали б «похоронним салоном». Приміщення було застановлене кам’яними урнами, що в них деякі китайці зберігають прах своїх покійників.

— Де мосьє Хен? — спитав я старого китайця, що стояв у дверях. — Мосьє Хен.

Навряд чи можна було знайти відповідніше місце, щоб гідно завершити сьогоднішній день, який почався з огляду плантаторової еротичної колекції і тривав серед трупів на площі. Хтось обізвався з приміщення, китаєць посторонився і пропустив мене всередину.

Сам Хен люб’язно зустрів мене і провів у маленьку внутрішню кімнатку з чорними різьбленими стільцями, які стоять попід стінами в кожній китайській вітальні — незручні, непривітні. Але я відчув, що цього разу на стільцях сиділи, тому що на столику стояло п’ять маленьких чайних чашечок, дві з них були ще не допиті.

— Я перервав ваше засідання, — сказав я.

— Ділова розмова,— ухильно мовив містер Хен.— Не дуже важлива. Я завжди радий вас бачити, містере Фаулер.

— Я прийшов до вас з площі Гарньє, — сказав я.

— Так я й подумав...

— Отже, ви чули...

— Мені подзвонили по телефону. Сказали, що мені краще якийсь час триматися якнайдалі від складу містера Чжоу. Поліція сьогодні буде дуже активна.

— Але ж ви не маєте до цього ніякого відношення.

— Поліція повинна знайти винуватця.

— Це знову Пайлова робота, — сказав я.

— Авжеж.

— Це страшний злочин.

— Генерал Тхе такий невитриманий...

— А пластмаса — небезпечна іграшка для хлопчаків з Бостона. Хто Пайлів хазяїн, Хене?

— В мене склалося таке враження, що містер Пайл в основному діє на власний розсуд.

— Хто ж він? УСС?[64]

— Суть не в початкових літерах.

— Що мені робити, Хене? Його треба вгамувати.

— Напишіть правду. Чи це неможливо?

— Моя газета не цікавиться генералом Тхе. Вона цікавиться такими людьми, як ви, Хене.

— А ви справді хочете вгамувати Пайла, містере Фаулер?

— Якби ви тільки його бачили. Він стояв там і говорив, що все це — жахливе непорозуміння, що там мав відбутися парад. Він сказав, що, перше ніж іти до посланника, йому треба почистити черевики.

— Звичайно, ви могли б розповісти про все, що знаєте, поліції.

— Її теж не цікавить генерал Тхе. Та й хіба вони посміють зачепити американця? Він користується дипломатичною недоторканністю. Закінчив Гарвардський