Читати книгу - "Коефіцієнт надійності, Леся Найденко"

Чекати — найгірше випробувань. Я сиджу на жорсткому лікарняному стільці, стискаючи руки в замок, і вдивляюся у білу стіну перед собою. Час розтягнувся в нескінченну нитку, і я не можу її ні перерізати, ні прискорити.

Хантер ходить взад-вперед, заложивши руки за голову, ніби намагається розігнати нервове напруження. Мій тато стоїть осторонь. Його обличчя немов висічене з каменю. Я знаю, що він ось-ось вибухне. І це стається якраз у той момент, коли наші з ним погляди зустрічаються. 

— Як ти могла?! — його голос розрізає простір так різко, що навіть медсестра, яка проходила повз, здригається та прискорює крок. 

— Ти знала, що він травмований. Ти знала, що він приймає знеболювальне. І ти мовчала?!

Я підводжу голову, кусаючи губи.

— Він просив мене не втручатися, — повторюю ті самі слова, що казала й Хантеру. Тепер вони звучать ще більш безглуздо. — Запевняв, що все контролює. 

— Контролює?! — тато робить крок уперед, його очі блищать від люті. — Він зараз у лікарні, Алісо! Його організм не витримав! Який, до біса, контроль?!

— Я не знала, що він приймає стільки! — мої губи тремтять, як у малої дитини. — Я думала, що це лише тимчасово, що все не так серйозно…

Хантер робить крок уперед, втручаючись:

— Тренере, вона не винна. Якщо хтось тут і має нести відповідальність, то це сам Олівер. Він дорослий, він сам приймав рішення.

— А ти?! — тато різко розвертається до нього. — Чому ти не помітив? Ви ж живете під одним дахом! Кращі друзі, чи не так?!

Хантер стискає щелепи.

— Я не знав.

— Ну то на біса такий друг потрібен? — гарчить у відповідь.

Хантер мовчить. Його пальці стискаються у кулаки, але він не сперечається — розуміє, що зараз це не допоможе.

Я теж мовчу. Гнів тата лягає важким тягарем на мої плечі, але мене більше гризе інше. Чи справді я могла зупинити Олівера? Чи могла б я змусити його бути обережнішим?

Перед очима знову з’являється картина: Олівер на підлозі, його розслаблені риси обличчя, холод, який просочився у мене крізь пальці, коли я торкнулася його щоки.

Я зціплюю зуби, щоб не розридатися прямо тут.

А потім двері відчиняються, і з палати Олівера у коридор виходить лікар. Він зупиняється перед нами, перевівши погляд із тата на мене, а потім на Хантера. На його обличчі немає ні тривоги, ні полегшення — лише звична для лікарів нейтральність.

— Як він? — питає тато, голос все ще напружений, але вже не такий грізний.

Лікар зітхає, перегортаючи сторінку медичної картки.

— Стабільний. Це головне.

Ми з Хантером одночасно видихаємо. 

— У нього сильне виснаження організму, — продовжує лікар. — У крові високий вміст кодеїну. Очевидно, він приймав знеболювальні у надмірній кількості, що, власне, й призвело до пригнічення дихання та втрати свідомості. 

— Він скоро прийде до тями? — питаю тихо, боячись почути відповідь.

Лікар киває.

— Так. Ми вже провели детоксикацію. Організм поступово відновлюється. Але йому потрібен спокій і повна відмова від подальшого прийому будь-яких знеболювальних без призначення лікаря.

Тато різко зводить голову.

— Скільки часу займе відновлення?

Лікар зупиняється, оцінюючи його серйозний погляд.

— Все залежить від того, наскільки дисциплінованим пацієнтом він буде. Як мінімум, на кілька тижнів він повинен забути про інтенсивні навантаження.

Мене немов ударяє в груди. Кілька тижнів? Це означає…

— Маккей не зможе поїхати у Ванкувер? — видає Хантер те, про що всі ми тільки що подумали.

Лікар хитає головою.

— Ні про які поїздки і мови бути не може, — він знову перегортає сторінку і трохи змінює тон. — Є ще один момент, про який потрібно поговорити. Під час обстеження ми виявили серйозне запалення у плечовому суглобі. Це означає, що йому потрібна операція. Ми можемо лікувати запалення медикаментозно, але це буде лише тимчасове рішення. Якщо не втрутитися зараз, ситуація значно погіршиться, і тоді буде ризик, що плече вже ніколи не відновиться повністю.

— Як швидко потрібно оперувати? — питає тато після паузи.

— Найближчим часом. Чим раніше, тим краще.

Лікар говорить усе це спокійно, беземоційно, ніби пояснює комусь рецепт від застуди. Але для мене його слова звучать як вирок.

Операція. Втрата драфту. Довге відновлення.

Як Олівер це переживе?

Я опускаю голову, борючись із бажанням розплакатися.

— Він вб’є того, хто повідомить йому цю новину, — шепоче Хантер.

Лікар переводить погляд на нього.

— Я сам все поясню, щойно містер Маккей прийде до тями.

— Якщо він не дурень, то зрозуміє, що це необхідно, — сухо додає тато.

Я намагаюся не зважати на їхню розмову. Все, про що можу думати зараз — це Олівер. Які слова дібрати, аби підтримати його? Як пояснити, що його шанс здійснити мрію ще не втрачено, що він повернеться на лід?

Я переводжу погляд на тата. Його обличчя напружене, губи стиснуті в пряму лінію. Його найкращий воротар… найбільш перспективний гравець… тепер не зможе взяти участь у драфті. Я не знаю, що сильніше вражає його зараз — професійна поразка чи розуміння, що він сам прогледів цю ситуацію.

Лікар ще щось каже про подальше лікування, про режим, але я вже не чую. Я просто вдивляюся у двері палати, за якими зараз лежить Олівер. Сьогодні я не повернуся додому. Буду з ним, бо інакше не зможу заснути.