Читати книгу - "Танок драконів"

class="p1">— Я знаю ці плітки,— сказав Джон. Він чув перешіптування, бачив, як відвертаються хлопці, коли він переходить двір.— А чого братчики від мене хочуть: щоб я підняв зброю водночас і проти Станіса, і проти дикунів? У його світлості вояків утричі більше, ніж у нас, і він наш гість. Його захищають закони гостинності. Та й ми заборгували йому і його людям.

— Лорд Станіс допоміг нам, коли ми цього потребували,— уперто промовив Марш,— проте він усе одно заколотник, і справа його приречена. І так само будемо приречені ми, якщо Залізний трон оголосить нас зрадниками. Ми маємо впевнитися, що не пристаємо на бік того, кого чекає поразка.

— Я не маю наміру приставати ні на чий бік,— мовив Джон,— однак я не настільки впевнений у висліді цієї війни, як, схоже, впевнені ви, мілорде. Особливо по смерті лорда Тайвіна.

Якщо можна вірити чуткам, які гуляють королівським гостинцем, королівського правицю просто у виходку закатрупив власний син-карлик. Джон трохи був знайомий з Тиріоном Ланістером. «Він узяв мене за руку й нарік своїм другом». Важко було повірити, що коротун здатен убити власного батька, однак сам факт кончини лорда Тайвіна, схоже, не підлягає сумніву.

— На Королівському Причалі нині не лев, а левеня, а Залізний трон і не таких кремсав як капусту.

— Король, може, й малолітній, мілорде, але... Народ любив короля Роберта, і майже всі й досі вважають Томена його сином. Що більше люди стикатимуться з лордом Станісом, то менше він їм подобатиметься, а леді Мелісандру з її вогнищами й отим похмурим червоним богом узагалі мало хто жалує. Люди нарікають.

— Нарікали й на лорда-командувача Мормонта. Якось він мені сказав: чоловіки полюбляють нарікати на своїх жінок і на володарів. А в кого жінки немає, той удвічі більше нарікає на свого володаря,— мовив Джон Сноу та глянув на загорожу. Дві стіни вже розібрали, а зараз швидко розвалювали третю.— Лишаю вас завершувати тут справу, Бовене. Перевірте, що спалені всі трупи до єдиного. Дякую за пораду. Обіцяю: я добре обміркую ваші слова.

Коли Джон їхав назад до брами, над кострищем і досі курився дим і літав у повітрі попіл. Під брамою Джон спішився й повів гарона крізь кригу на південний бік. Попереду йшов Стражденний Ед зі смолоскипом. Полум’я лизало стелю, і з кожним кроком згори крапали холодні сльози.

— Яке полегшення було дивитися, як той ріжок горить,— заговорив Ед.— Оце буквально вчора мені наснилося, що я собі пішов посцяти зі Стіни, коли хтось вирішив засурмити в той ріжок. Ні, я не нарікаю. Цей сон був принаймні кращий за попередній: там Гарма Песиголова згодовувала мене своїм свиням.

— Гарма мертва,— мовив Джон.

— А от свині живі. Й дивляться на мене ласо, як Смертовбивця дивився на шинку. Я не кажу, що дикуни обов’язково мають нас скривдити. Так, ми порубали їхніх богів і змусили їх спалити, але ж ми нагодували їх цибулевим супом. Який бог зрівняється з доброю мискою цибулевого супу? Я б і сам зараз не відмовився.

Джонове чорне вбрання пропахло димом і паленим м’ясом. Він розумів, що має поїсти, але більше за їжу він потребував товариства. «Випити кубок вина з мейстром Еймоном, перекинутися тихим словом з Семом, посміятися з Пипом, Греном і Жабою». Але Еймон і Сем поїхали, а решта друзів...

— Сьогодні повечеряю з хлопцями.

— Варена яловичина з буряком,— сказав Стражденний Ед, який, здавалося, завжди знає, що робиться на кухні.— Але Гоб каже, що хрін скінчився. Що за яловичина без хрону?

Відколи дикуни спалили стару їдальню, брати Нічної варти їли в мурованому підвалі під зброярнею — це приміщення з циліндричною стелею, здоровезне як печера, було розділене двома рядами квадратних кам’яних колон, а попід стінами лежали великі діжки з вином і елем. Коли Джон увійшов, за найближчим до сходів столом двоє будівничих грали в кості. Ближче до вогню сидів гурт розвідників і кількоро королівських вояків, стиха перемовляючись.

Молодші брати зібралися за іншим столом, де Пип штрикав ріпу ножем.

— Ніч-бо темна і повна ріпи,— урочистим голосом виспівував він.— Молімося ж за оленину, діти мої, за цибульку й смачну підливу.

Його друзі зареготали — Грен, Жаба, Шовк, усі.

Але Джон Сноу не засміявся.

— Кпити з чужих молитов — дурість, Пипе, ще й небезпечна.

— Побий мене червоний бог, якщо я його образив.

Але усмішки зникли.

— Ми зі жриці глузували,— пояснив Шовк, гінкий і вродливий юнак, який колись у Старгороді заробляв з блуду.— Ми просто пожартували, мілорде.

— У вас — свої боги, у неї — свої. Облиште її.

— А вона ж наших богів не хоче облишити, заперечив Жаба.— Сімох вона називає облудними богами, м’лорде. І давніх богів теж. Вона примусила дикунів палити гілля віродерев. Ти сам бачив.

— Леді Мелісандрою я не командую. А вами командую. І не хочу, щоб мої люди сварилися з людьми короля.

Пип поклав долоню Жабі на руку.

— Не кумкай, хоробра Жабко, бо говорить великий лорд Сноу,— Пип, скочивши на ноги, жартівливо вклонився Джонові.— Перепрошую. Відсьогодні я навіть вухами не ворушитиму без милостивого дозволу вашої милості.

«Він усе це вважає грою». Джонові кортіло його потрусити, щоб він отямився.

— Воруши вухами, скільки заманеться. Біда в тому, що ти язиком ворушиш забагато.

— Я нагляну за ним, щоб він поводився обережніше,— пообіцяв Грен,— а якщо не поводитиметься, я йому дам у вухо...— Він повагався.— Мілорде, повечеряєте з нами? Оуене, посунься, звільни трохи місця для Джона.

Джонові цього хотілося понад усе. «Ні,— нагадав він собі,— ці дні в минулому». Усвідомлення цього було мов гострий ніж у животі. Хлопці обрали його командувати ними. В його руках Стіна, і їхнє життя також. «Лорд може любити своїх підданих,— пролунали в голові слова його лорда-батька,— але не може з ними дружити. Одного дня, можливо, йому доведеться їх судити або посилати на смерть».

— Іншим разом,— збрехав лорд-командувач.— Еде, ви вечеряйте. А мені ще треба одну справу закінчити.

Надворі ще похолодало. В іншому кінці замку, у вікнах Королівської вежі, горіли свічки. На даху вежі стояла Вал, задивившись на високу Стіну. Станіс тримав її біля себе, в кімнатах над власними покоями, але дозволяв розім’ятися, гуляючи на зубчастій стіні. «Вона така самотня,— подумав Джон.— Самотня і симпатична». Ігритта, з її рудим волоссям, поцілованим вогнем, також по-своєму була симпатична, але її