Читати книгу - "Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник"

Розмовляємо з Євгеном, журналістом незалежного сайту. Говорить, що стрімив учора захоплення ОДА. У якийсь момент підійшли молоді люди, наїхали, сказали йти з собою. Посадили до «Газелі», відвезли до річки. «Попросили» більше не знімати, інакше, сказали, доведеться їхати з міста. А може, навіть і виїхати не вдасться, додали. Після цього відпустили. Євген подумав і повернувся стрімити захоплення телекомпанії. Розповідає про трансформації в русі сепаратистів, про те, що першою шеренгою мітингів і демонстрацій є зазвичай «тьотки з собесу». Про росіян нічого не знає, про подальший вплив Єфремова на регіон підтверджує. Розповідає, що мінти здали вчора сепаратистам списки «майданівців» – із адресами й номерами телефонів. Тож минулої ночі багато хто вдома не ночував, переховуючись у знайомих. Згадує також про своє викладання в місцевому універі, про те, що кількість студентів із проросійськими поглядами останніми місяцями збільшилася – до цього вони підтримували Януковича, нині підтримують Путіна.

Повертаємося до Алчевська. На одному з парканів намальовано прапор УПА. По ньому виведено «Россия».

Репетируємо з музикантами в древній і вогкій садибі Мсциховського, поряд із Перевальськом. Ну і з Алчевськом так само поряд. Тут узагалі все поруч. По обіді до садиби приїздить весілля – фотографуватися на пам’ять у романтичних декораціях. Вітаються, з інтересом розглядають чужих. Раптом до зали завалює дружба. З обома підбитими очима, перебинтованою рукою. Надягає сонцезахисні окуляри, очевидно, щоб не видно було фінгалів. Утім, в окулярах нічого не бачить, тож скидає їх і починає знайомитися. «Брянская самооборона, – називається. – Если шо. Вы за Евросоюз?» Розмова не клеїться. «А откуда вы?» – пробує дружба ще раз. «З Харкова», – кажу. «Я был в Харькове», – запевняє він. Відсутність інтересу з нашого боку йому відверто не подобається. Хоче сфотографуватися на тлі якоїсь картини, знаходить на підвіконні молоток, бере до рук, відверто нудиться, не знає, що б іще таке запитати. Приходить хтось із місцевих, намагається його вивести. «Это “Правый сектор”», – говорить дружба впевнено, показуючи на нас. Його виводять. Уже на виході забирають молоток, який він ненав’язливо пробує винести.

Увечері в Алчевську дізнаємося про захоплену міськраду. Під’їжджаємо подивитися. Над будівлею триколор, на ґанку стоїть чоловік десять цивільних. Зброї не видно. Стоять, розглядають порожню площу, залиту безкінечним дощем. Місцевий телеканал показує зустріч міського голови з сепаратистами, що відбулася вдень. Голова тертий і впевнений, схоже, нічого не боїться – указівки отримав, гарантії, мабуть, теж. Говорить про референдум, про мир і безпеку містян. Голосують із приводу прапорів. У залі звідкись з’являється дідуган, дістає з кишені жовто-синій прапорець. До нього відразу ж кидаються обурені активісти. Якась «тьотка з собесу» кричить: «Не трогайте его! Не будем уподобляться бэндерам! Это они нас убивают – мы так не будем!» Дідугана виводять. Прапор із будівлі знімають. Цього ж дня місцева «Сталь» переграє «Динамо-2», «если шо».

30.04.14

– Хлопцы, вы не с бендеровщины? – запитує вона.

– А що – боїшся? – відповідаю питанням.

– Ага – щас, – говорить вона зарізко. Схоже, їй і відповідь, за великим рахунком, була не потрібна, своє бойове «ага – щас» відповіла б у будь-якому разі.

Ми спустилися з траси, підійшли. Вони сиділи при дорозі, біля паркану, просто в траві. Такий собі сніданок на природі. Околиці Алчевська, багато зелені. Одна, та, що питала, чорноволоса, була в паленій «Пумі», гумових капцях. Інша, фарбована в руде, мала джинси й виглядала найбільш піддатою. Хоча чорнява теж не постилася – тримала в руці недопиту літруху «Сармата», інша така ж валялася поруч у траві. Третя була в домашньому халаті. Сиділа на стільчику – огрядна й усміхнена. Ще був сивий чоловік, років сорока, у спортивних штанях, і чиясь дитина, років десяти, теж у чомусь спортивному. Чоловіки мовчали, говорили тут жінки. Нас запримітили ще зранку, зацікавилися. Чужі тут не ходять, а ми були відверто чужими, тож виникло цілком логічне припущення, що ми з «бендеровщини».

– Я з Харкова, – кажу.

– Откуда именно с Харькова? – запитали чорнява й руда майже одночасно. Мовляв, так просто нас не візьмеш, не обведеш довкола пальця, не пошиєш у дурні.

– Вулиця Червонопрапорна, – відповів.

– Я жила на ХТЗ, – запевнила чорнява.

– В Харькове так не разговаривают, – далі сумнівалась руда.

Я дістав рюкзак, поліз за паспортом.

– Шо там у тебя? – поцікавилась чорнява. – Бомба?

– Усе-таки боїшся? – перепитав я.

– Ага, – завелася вона. – Прям обосралась.

Я дістав паспорт. Чорнява попустилась.

– Да ладно, хлопцы, ну что вы, – сказала ображено.

Прописку дивитись не захотіла. Натомість розпитала, що ми тут робимо. «Концерт готуємо», – відповів я. Почала розпитувати про концерт, остаточно заспокоївшись.

– Слышишь, – раптом озвалася огрядна, дещо засоромлено, – а можешь дать семь рублей?

– Можу, – признався я.

– А десять? – засоромилась вона ще більше.

Я дістав десять гривень.

– Дай тебе бог здоров’я, – розгублено, проте весело подякувала огрядна.

– Ребят, – уточнила на прощання чорнява, – ну вы же за мир, за дружбу?

– Ну аякже, – запевнив я.

– Ну вот ты, – звернулась вона до мене, – вроде порядочный человек. А друг твой, – показала вона на Івана, котрий стояв у чорних окулярах і футболці з написом IRA, – бандит бандитом. Шо-то там в прошлой жизни было.

– Да-да, – погодилась огрядна.

Десять гривень, утім, не повернула.

Не буде нам спокою з нашою маячнею. Не буде нам радості з нашим страхом. Не буде нам миру з нашою закритістю й небажанням розуміти одне одного. Будемо одне одного боятися, будемо одне одному не довіряти, будемо підозрювати, будемо ворогувати – не будемо чути, не зможемо говорити. Забуваючи про все те, що нас насправді поєднує, забуваючи про все те, що мало б робити нас щасливими і сповненими любові до цього життя. Будемо по тому приходити до Господа, ставати перед його очима, вигадувати щось на своє виправдання – зневірені, розчавлені й озлоблені. З усіма своїми розірваними серцями, порожніми руками. У чорних окулярах, у спортивних костюмах.

01.05.14

– Хочете поспілкуватися зі справжніми сепаратистами? – запитав Коля, наш звукорежисер.

– Справді справжніми? – напружився я.

– Ну, моїми друзями, – засміявся Коля. – Ми ж усі тут сепаратисти, – пояснив.

З нами він переходить на українську, говорить, що йому цікаво, для практики. Грає в алчевській рок-групі, в одній із трьох у місті. Грають хеві-метал, репетирують у гаражі.

– А що взяти сепаратистам? – питаюсь. – Що ви п’єте? Водку «Столичная»?

– В нас узагалі ніхто не п’є, – ображається Коля. – І ведмедя свого ми продали.

«Сепаратисти» виявляються великою галасливою компанією – хтось належить до байкерів, хтось приходить