Читати книгу - "Орієнталізм"

stud. philol.», Ніцше, проте, доклав чимало зусиль, аби показати, що ті, чиєю професією є вивчення давньогрецької та латинської класики, здебільшого неспроможні зрозуміти свою дисципліну: «Вони ніколи не розуміють суті справи: вони ніколи не сприймають філологію як проблему». Бо річ у тому, що «як галузь знання філологія античного світу не може, звичайно, тривати вічно; її матеріал рано чи пізно вичерпається» 23. Саме це й неспроможна зрозуміти юрма філологів. Але якраз те і є характерною ознакою кількох виняткових умів, яких Ніцше вважає гідними своєї похвали, — він робить це не так уже й категорично, але й той побіжний спосіб, який я тут описую, — це їхній глибокий зв’язок із новітньою сучасністю, зв’язок, який вони встановлюють у своїй практиці філологічних досліджень.

Філологія проблематизує — себе, свого дослідника, сучасність. Вона включає в себе дивну умову бути новітньою і європейською, оскільки жодна з цих двох категорій не має істинної значущості, якщо вона не споріднена з якоюсь давнішою чужою культурою і давнішим часом. Крім того, Ніцше також бачить філологію як щось народжене, виготовлене, в розумінні Віко, як знак людської підприємливості, створене як категорія людського відкриття, самовідкриття та ориґінальності. Філологія — це спосіб змістити себе, як це роблять великі митці, від свого часу й безпосереднього минулого, хоча, парадоксально й ан’ тиномічно, людина насправді характеризує свою новітню сучасність, коли так робить.

Між Фрідріхом Авґустом Вольфом зразка 1777 року й Фрідріхом Ніцше зразка 1875 року був Ернест Ренан, орієнтальний філолог, а також людина зі складним і цікавим відчуттям того способу, в який перепліталися між собою філологія і новітня культура. У своїй праці «Майбутнє науки» («L’Avenir de la science») (написаній у 1848 p., але опублікованій лише в 1890 p.) він писав, що «засновниками новітньої думки є філологи». А що таке новітня думка, каже він у попередньому реченні, як не «раціоналізм, критицизм, лібералізм, [усі з яких] виникли в той самий день, як і філологія?» Філологія, розвиває він свої міркування далі, це й компаративна дисципліна, що належить лише людям нового часу, і символ {176} новітньої (і європейської) переваги; кожен поступ, зроблений людством, починаючи від п’ятнадцятого сторіччя, може бути приписаний умам, які ми називаємо філологічними. Завдання філології в новітній культурі (культурі, яку Ренан називає філологічною) — і далі бачити реальну дійсність та природу ясно, тобто відкидаючи супернатуралізм, і далі йти в ногу з відкриттями у фізичних науках. Але більше, аніж це, філологія дає змогу скласти загальний погляд на людське життя і на систему речей: «Я, залишаючись у самому центрі, вдихаючи пахощі геть усього, оцінюючи, порівнюючи, комбінуючи, роблячи умовисновки — у цей спосіб я проникну в саму глибінь системи речей». Навколо філолога утворюється непомильна аура сили. А ось як Ренан уточнює свій погляд на філологію та природничі науки:

«Займатися філософією — це знати речі; як дуже влучно висловився Кюв’є, філософія навчає світ теорії. Як і Кант, я вірю в те, що суто спекулятивна демонстрація має не більшу цінність, аніж демонстрація математична, і вона нічого не спроможна навчити нас про реальну дійсність, яка існує. Філологія — це точна наука про ментальні об’єкти. [La philoilogie est la science exacte des choses d’esprit]. Вона є тим самим для гуманітарних наук, чим фізика та хімія є для філософських наук про тіла» 24.

Я повернуся до цитування Ренаном Кюв’є, як і до його постійних посилань на природничі науки, трохи пізніше. А тим часом відзначмо, що майже вся середня частина «Майбутнього науки» заповнена захопленими розповідями Ренана про філологію, науку, що її він зображує як найважчу з людських спроб охарактеризувати світ і найточнішу з усіх дисциплін. Заявляючи про прагнення філології бути істинною наукою про людство, Ренан експліцитно асоціює себе з Віко, Гердером, Вольфом і Монтеск’є, а також із такими своїми філологічними майже-сучасниками, як Вільгельм фон Гумбольдт, Бопп і великий орієнталіст Ежен Бюрнуф (якому й присвячено даний том). Ренан розташовує філологію в центрі того, що він повсюди називає поступом знання, і справді, вся його книжка є маніфестом гуманістичного меліоризму, що, з огляду на її підзаголовок («Думки 1848 p.» — «Pensées de {177} 1848») та інші книжки, опубліковані в 1848 p., такі, як «Бувар і Пекюше» та «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта», аж ніяк не виглядає іронією. Отже, в якомусь розумінні маніфест узагалі та Ренанові думки про філологію зокрема — а на той час він уже написав грубий філологічний трактат про семітські мови, за який одержав премію Вольнея, — ставили на меті помістити Ренана як інтелектуала в чітко визначений зв’язок із великими соціальними проблемами, порушеними в 1848 р. Те, що він вирішив прояснити цей свій зв’язок, звернувшись до найменш: безпосередньої з усіх інтелектуальних дисциплін (філології), яка мала найменший ступінь стосунку до народних проблем, дисципліни найконсервативнішої і найтрадиційнішої, свідчить про екстремальну обміркованість позиції Ренана. Бо реально він говорив не як людина, що звертається до всіх людей, а радше як рефлективний, спеціалізований голос, що приймав, як він прямо про це сказав у своїй передмові 1890 p., нерівність рас та панування небагатьох над багатьма як необхідну неминучість, як такий собі антидемократичний закон існування природи та суспільства 25.

Але яким чином Ренан поставив себе своїми висловлюваннями в таке парадоксальне становище? Бо, з одного боку, хіба філологія не була наукою про все людство, наукою, що виходила з передумови про єдність усіх людських видів і вартісність усього людського, а з другого, хіба не був філолог — як це показав Ренан у власній науковій діяльності, висловивши свої сумнозвісні расові упередження проти орієнтальних семітів, вивчення яких створили йому його професійне ім’я 26, — тим, хто чітко ділив людей на вищі та нижчі раси, ліберальним критиком, чия діяльність включала в себе найезотеричніші поняття про часовий вимір, походження, розвиток та вартісність людини? Частковою відповіддю на це запитання є те, як засвідчують його ранні листи філологічного змісту до Віктора Кузена, Мішле та Александра фон Гумбольдта 27, що Ренан мав сильне відчуття своєї приналежності до гільдії професійних учених, професійних орієнталістів, відчуття, яке фактично створювало дистанцію між ним і масами. Але ще важливішу роль у всьому цьому, як на мене, зіграло особисте уявлення Ренана про його роль як орієнтального філолога в рамках ширшої {178} історії, розвитку та завдань філології, як він її розумів. Іншими словами, те, що нам може здаватися парадоксом, було передбачуваним результатом того, як Ренан сприймав своє династичне