Читати книгу - "Орієнталізм"

становище у філології, її історії та перших відкриттях і що саме Ренан робив у цій науці. Тому Ренана треба характеризувати не як людину, котра говорить про філологію, а радше як людину, що говорить філологічно з усією силою втаємниченого неофіта, який користується закодованою мовою нової престижної науки, жодне з висловлювань якої про мову годі витлумачити ані точно, ані примітивно.

Згідно з тим, як Ренан розумів, сприймав філологію і як він був її навчений, ця дисципліна накладала на нього певну сукупність доксологічних правил. Бути філологом означало керуватися у своїй діяльності насамперед певною кількістю переоціночних відкриттів, які ефективно сприяли виникненню філології як науки і наділили її власною дистинктивною епістемологією. Я говорю тут про період, який приблизно починається в 1780-х роках і закінчується серединою 1830-х, остання частина якого збігається з тими роками, коли Ренан розпочинав свою освіту. З його мемуарів ми довідуємося, як криза релігійної віри, що сягла своєї кульмінації у втраті цієї віри, привела його 1845 року в життя вченого: це й було його висвяченням у філологію, в її світогляд, кризи та стиль. Він вірив у те, що на особистому рівні його життя віддзеркалювало інституційне життя філології. Проте він вирішив залишитися у своєму житті таким самим християнином, яким був раніше, але тепер уже без християнства, а з тим, що він називав «la science laïque» (світською наукою) 28.

Найкращим прикладом того, чого могла й чого не могла досягти світська наука, можна вважати лекцію, яку через багато років (у 1878-му) прочитав Ренан у Сорбонні і яка мала назву «Про послуги, які надає філологія історичним наукам». Найприкметнішою ознакою цього тексту, мабуть, є те, що, говорячи про філологію, Ренан має на думці релігію, — наприклад, він говорить про те, що філологія, подібно до релігії, намагається пояснити походження людства, цивілізації та мови, — проте з його слів слухачам стає цілком очевидним, що філологія спроможна дати про це набагато менш логічно узгоджені, {179} набагато менш зв’язні та позитивні відомості, ніж релігія 29. А що Ренан був невиправно історичним і, як він одного разу висловився, морфологічним у своєму світогляді, не випадає дивуватися, що єдиний спосіб, у який, будучи ще дуже молодою людиною, він міг перейти від релігії до філологічної науки, полягав у тому, щоб зберегти в цій новій світській науці історичний світогляд, яким наділила його релігія. Тому «єдина діяльність здавалася мені вартою того, щоб заповнити нею своє життя, — продовжити мої критичні дослідження християнства [йдеться про великий науковий проект Ренана з вивчення історії та витоків християнства], застосовуючи ті набагато ефективніші засоби, які пропонувала мені світська наука» 30. Ренан пристосувався до філології у свій власний спосіб, що ґрунтувався на постхристиянському мисленні. Різниця між історією, яка внутрішньо узгоджувалася з доктринами християнства, й тією історією, яку пропонувала філологія, відносно нова дисципліна, це якраз те, що зробило новітню філологію можливою, і Ренан знав це чудово. Бо завжди, коли говориться про філологію приблизно останніх років вісімнадцятого сторіччя та початку дев’ятнадцятого, ми розуміємо під цим нову філологію, головними здобутками якої були компаративна граматика, класифікація мов на родини й остаточний відхід від уявлення про божественне походження мови. Не буде перебільшенням сказати, що всі ці здобутки стали більш або менш прямими наслідками погляду, згідно з яким мова була явищем абсолютно людського походження. А цей погляд набув широкого розповсюдження після того, як було відкрито емпірично, що так звані священні мови (гебрейська передусім) не були ані первісно стародавніми, ані божественного походження. Тому те, що Фуко назвав відкриттям мови, було подією секулярного характеру, яка спростувала релігійне уявлення про те, що Бог подарував людині мову в Едемі 31. Справді-бо, одним із наслідків цієї переміни, яка відкинула етимологічне, династичне уявлення про лінґвістичну спорідненість, сформувавши погляд на мову як на самодостатню сферу, яка тримається купи завдяки зазубленим внутрішнім структурам та узгодженостям, було драматичне зниження інтересу до проблем походження мови. Тоді як у 1770-х роках, коли есе Гердера про {180} походження мови здобуло в 1722 р. почесну медаль Берлінської Академії, обговорення цієї проблеми було предметом загальної уваги, уже в першому десятилітті дев’ятнадцятого сторіччя ця тема стала майже забороненою для вчених диспутів у Європі.

Отже, божественна генеалогія мови була безповоротно перервана й дискредитована як ідея в усіх її аспектах і багатьма різними способами — про це, зокрема, згадували і Вільям Джонс у своїх «Ювілейних промовах» («Anniversary Discourses», 1785 — 1792), і Франц Бопп у своїй «Порівняльній граматиці» («Vergleichende Grammatik», 1832). Одне слово, була потрібна нова історична концепція, оскільки християнство, як здавалося, було неспроможне вижита під тиском емпіричного матеріалу, який значно знизив божественний статус його головного тексту. Для декого, як це сформулював Шатобріан, віра залишалася непохитною, попри нове знання того, що санскрит був набагато стародавнішою мовою, ніж гебрейська: «Hélas! il est arrivé qu’une connaissance plus approfondie de la langue savante de l’Inde a fait rentrer ces siècles innombrables dans le cercle étroit de la Bible. Bien m’en a pris d’être redevenu croyant, avant d’avoir éprouvé cette mortification»32. («Гай-гай! Так сталося, що внаслідок глибшого вивчення вченої мови Індії, незліченні століття проникли у вузьке коло, окреслене Біблією. Яке щастя для мене, що я знову повернувся до віри, перш ніж мені довелося б витерпіти це приниження».) Для інших, передусім філологів-першопрохідців, серед яких був і сам Бопп, вивчення мов привело за собою свою власну історію, філософію та знання, і всі вони аж ніяк не узгоджувалися з хай там яким уявленням про первісну мову, що її людина отримала в дар від Бога в Едемі. Мірою того як вивчення санскриту та настрої, які широко розповсюдилися в кінці вісімнадцятого сторіччя, здавалося, зрушили найдавніші початки цивілізації, у краях, які були розташовані дуже далеко на схід від біблійних земель, мова все менше й менше ставала такою собі безперервністю між зовнішньою силою та людиною-мовцем, перетворюючись на внутрішнє поле, створене та вдосконалене користувачами мови у взаєминах між собою. Ніколи не існувало первісної мови, як і — якщо не брати до уваги методу, про який я зараз говоритиму, — ніколи не існувало елементарної мови. {181}

Спадщина філологів першої ґенерації мала для Ренана надзвичайно велике значення, більше навіть, аніж робота, яку виконав Сасі. Щоразу, як він обговорював проблеми мови та філології, чи то на початку, чи то посередині, чи в кінці своєї довгої наукової кар’єри, він повторював уроки нової філологічної школи, побудованої передусім на підвалинах