Читати книгу - "Орієнталізм"

антидинастичних, антибезперервних догматів спеціальної (в її протиставленні божественній) лінґвістичної практики. Для лінґвіста мова не може бути змальована як результат сили, що випромінюється з одного божественного джерела. Як висловився на цю тему Кольрідж, «мова — це геральдика людського розуму; і вона водночас містить у собі здобутки свого минулого та зброю своїх майбутніх завоювань» 33. Уявлення про першу едемську мову поступається евристичному поняттю протомови (індоєвропейської, семітської), існування якої ніколи не дебатувалося, оскільки визнається, що таку мову ніколи не вдасться відновити, а тільки реконструювати її в процесі філологічного дослідження. За припущення, знову ж таки евристичного, що якась одна мова може правити за критерій для всіх інших, це буде санскрит у своїй найдавнішій індоєвропейській формі. Термінологія також змістилася: тепер уже говорилося про мовні родини (причому відзначалася аналогія з видами живих створінь та анатомічними класифікаціями), про досконалу лінґвістичну форму, яка не мусить відповідати жодній «реальній» мові, говорилося також про первісні мови — але тільки як функцію філологічного дискурсу, а не якесь природне явище.

Та були автори, котрі гостро й дошкульно критикували ситуацію, за якої санскрит та індійські реалії загалом так несподівано прийшли на зміну гебрейській мові та едемському гріху. Ще в 1804 р. Бенжамен Констан у своєму «Інтимному шоденнику» («Journal intime») зазначив, що він не збирається обговорювати Індію у своєму нарисі «Про релігію» («De la religion»), тому що англійці, які володіли тією країною, та німці, які невтомно її вивчали, перетворили Індію на fons et origo* всього на світі;

Джерело й початок (латин.).

і, зрештою, були ще французи, які вирішили після Наполеона та Шампольйона, що початки всьому були в {182} Єгипті та в новому Орієнті 34. Ці спалахи телеологічного ентузіазму були підживлені після 1808 р. появою знаменитої праці Фрідріха Шлеґеля «Про мову та мудрість індійців» («Ûber die Sprache und Weisheit der Indier»), яка начебто підтвердила зроблену ним у 1800 р. заяву про те, що Схід був найчистішою формою романтизму.

Що стосується Ренанового покоління, яке здобувало освіту від середини 1830-х років до кінця 1840-х, то воно від усього цього ентузіазму, що виник навколо Сходу, засвоїло інтелектуальну необхідність знати Схід для західного дослідника мов, культур та релігій. Ключовим текстом тут була праця Едґара Кіне «Дух релігій» («La Génie des religions», 1832), яка проголосила Орієнтальний Ренесанс та помістила Схід і Захід у відношення функціонального зв’язку один із одним. Я вже посилався на широке значення цього зв’язку, вичерпно проаналізованого Реймондом Швабом у його «Орієнтальному відродженні»; тут я хочу лише відзначити його специфічні аспекти, які мають стосунок до Ренанового покликання як філолога та як орієнталіста. Зв’язки Кіне з Мішле, їхній інтерес, відповідно, до Гердера та Віко переконали їх у тому, що вчений-історик мусить дивитися у вічі — приблизно так само, як публіка в театрі спостерігає за розгортанням драматичного сюжету на сцені або віруючий споглядає чудесне видіння, — відмінному, незвичайному, далекому. Формулою Кіне було, що Схід пропонує, а Захід бере або не бере: Азія має своїх пророків, а Європа своїх докторів (своїх освічених людей, своїх учених — каламбур тут умисний). Із цієї сутички народжується нова догма або новий бог, але Кіне окремо наголошує на тому, що як Схід, так і Захід виконують своє призначення і підтверджують свої ідентичності в цій зустрічі-сутичці між собою. Як науковий напрям думки, картина, на якій учений житель Заходу дивиться ніби з особливо вигідного пункту спостережень на пасивний, зародковий, жіночний, навіть мовчазний і ледачий Схід, а потім артикулює цей Схід, примушуючи його розкрити свої таємниці перед науковим авторитетом філолога, чия сила походить від спроможності розшифрувати таємні, езотеричні мови, — ця картина буде типовою й для всієї наукової творчості Ренана. Що не збереглося у світогляді Ренана {183} впродовж 1840-х років, коли він опановував свою професію філолога, то це драматизм, властивий такому напряму думок. Це вже було не драматичне, а наукове ставлення до проблеми.

Для Кіне та Мішле історія була драмою. Кіне навіть намагається описати весь світ як храм, а людську історію як різновид релігійного ритуалу. Як Мішле, так і Кіне бачили світ, який вони обговорювали. Витоки людської історії були чимось таким, що вони могли описати в тих самих надзвичайно переконливих, неупереджених і драматичних термінах, якими користувалися Віко та Руссо для зображення життя на землі в доісторичні часи. Коли йдеться про Мішле та Кіне, то можна не сумніватися в тому, що вони сприяли здійсненню характерного для спільноєвропейського романтизму задуму: «в епічних творах або у творах іншого великого жанру — в драмі, в романах або у візіонерській «великій оді» — радикально переформулювати в термінах, властивих історичним та інтелектуальним обставинам їхньої історичної доби, християнську модель гріхопадіння, спокути та появи нової землі, яка буде відновленим раєм» 35. Я думаю, що для Кіне ідея нового бога, який має народитися, була рівнозначна заповненню місця, залишеного старим богом; проте для Ренана бути філологом означало обрубування будь-яких і геть усіх зв’язків зі старим християнським богом, на зміну якому прийде нова доктрина, — мабуть, наука, — що буде цілком незалежною і займатиме своє власне, цілком нове місце. Вся наукова діяльність Ренана була присвячена досягненню цієї мети.

Він сформулював це дуже чітко в кінці свого маловідомого есе про походження мови: людина більше не винахідник, і доба творіння безповоротно завершилася36. Існував період, коли, як ми можемо лише здогадуватися, людина буквально перенеслася від мовчанки до слів. Після цього з’явилася мова, й завдання істинного вченого полягає в тому, щоб з’ясувати, якою ця мова була, а не як вона виникла. Проте хоч Ренан і розвіює міф про акт творіння в доісторичні часи (що так збуджував Гердера, Віко, Руссо, навіть Кіне й Мішле), він започатковує новий, обміркований тип штучного створення, такий, який здійснюється за допомогою наукового аналізу. У {184} своєму leçon inaugural , який він дав у Французькому колежі (21 лютого 1862 p.), Ренан проголосив свої лекції відкритими для публіки з тим, аби всі могли безпосередньо побачити «le laboratoire même de la science philologique» («справжню лабораторію філологічної науки») 37. Кожен із Ренанових читачів мав би зрозуміти, що під цією заявою ховалася також типова, хоч і досить м’яка, іронія, вкладена туди з наміром не так шокувати слухачів, як зробити приємність собі самому. Бо Ренан тоді був переведений на кафедру гебрейської мови, і його лекція була про той внесок, який семітські народи зробили в історію цивілізації. Чи