Читати книгу - "Портрет Доріана Ґрея"

— Ви збожеволіли, Доріане!

— Ага! Я сподівався, що ви таки назвете мене на ім’я.

— Ви збожеволіли, кажу я вам, коли зізнаєтеся в цих страхіттях переді мною! Хіба нормальна людина може уявити, щоб я задля вас бодай пальцем поворухнув? Мені нічого робити в цій справі. Невже ви гадаєте, що я важитиму своєю честю заради вас? Та згиньте разом зі своїми диявольськими витівками!

— Це було самогубство, Алане.

— Я радий, що це сталося саме так. Але хто призвів до цього? Певно, що ви!

— Отже, ви все-таки відмовляєтесь мені допомогти?

— Ясна річ, що відмовляюсь. Мені абсолютно нічого робити в цій справі. Мені байдуже, що ви будете поганьблені. Ви це заслужили. Ваше привселюдне безчестя мене навіть утішить. І як це у вас язик повернувся просити мене, саме мене, вплутатись у це жахіття? Я гадав, що ви краще знаєтесь на людях. Мабуть, ваш лорд Генрі Воттон не надто навчав вас психології, хоч дечого іншого він вас таки навчив. Я й з місця не зрушу, щоб допомогти вам, не на того натрапили. Маєте друзів — до них і звертайтесь.

— Алане, це було вбивство. Я вбив його. Ви не знаєте, скільки я настраждався через нього. В тому, що моє життя саме таке — зіпсуте воно чи ні, — він завинив більше, ніж бідолашний Гаррі. Може, він цього й не хотів, але так уже вийшло.

— Вбивство?! О Боже, невже ви докотилися аж до цього, Доріане? Я не донесу на вас — я не з таких. Та вас і без того напевне заарештують. Злочинець неодмінно виказує себе якоюсь дурницею. Але я не збираюсь у це встрявати.

— Ви мусите! Заждіть, заждіть хвильку, Алане, вислухайте мене, лише вислухайте. Усе, що я прошу вас, — це здійснити науковий експеримент. Ви ж буваєте по шпиталях і трупарнях, і ті жахливі речі, що ви там робите, вас не разять. Якби ви побачили це тіло на цинковому столі з жолобками для стоку крові десь в анатомічному театрі чи в смердючій лабораторії — то це був би для вас просто чудовий об’єкт для дослідження, ви б і не скривилися, й не подумали, що чините щось погане. Навпаки, ви, певно, вважали б, що приносите користь людству, збагачуєте науку, вдовольняєте потяг до пізнання й таке інше… Тобто я прошу вас зробити лише те, що ви робили вже десятки разів. Та й знищити труп куди менш огидно, ніж те, що ви зазвичай там робите. І завважте: цей труп — єдиний доказ проти мене. Якщо його знайдуть, я пропав. А його неодмінно знайдуть, коли ви не допоможете мені.

— Ви забуваєте, що я не маю ані найменшого бажання допомагати вам. Все це мені просто байдуже. Ваша історія мене зовсім не стосується.

— Я благаю вас, Алане! Згляньтесь на моє становище! Адже ось тільки що, перед тим як ви прийшли, я мало не зомлів з жаху. Може, й вам колись доведеться відчути такий страх… Ні, ні, я не це мав на увазі! Гляньте на цю справу просто як науковець. Ви ж не допитуєтесь, звідки ті трупи, які слугують вам для експериментів, — не допитуйтесь і цим разом. Я й так уже забагато розповів вам. Я молю вас, Алане, зробіть це. Ми ж були друзями!

— Не чіпайте минулого, Доріане, — воно вмерло.

— Померле не завжди відходить… Он той, нагорі, не хоче йти. Він сидить за столом, схиливши голову і простерши руки. Алане, Алане! Якщо ви не поможете мені, я загину. Мене ж повісять, Алане! Невже ви не розумієте? Мене ж повісять за те, що я вчинив!..

— Ні до чого тягти далі цю сцену. Я категорично відмовляюсь вам помагати. Ви зі страху, мабуть, з глузду з’їхали, що звертаєтесь до мене з таким проханням.

— То ви таки відмовляєтесь?

— Так.

— Я благаю вас, Алане!

— Марна річ.

Знову в очах Доріана Ґрея промайнув жаль. Він простяг руку і, взявши зі столу клаптик паперу, щось написав на ньому. Потім двічі його перечитав, обережно склав навпіл і пересунув на другий бік столу. Відтак підвівся і підійшов до вікна.

Здивовано глянувши на Доріана, Кемпбел розгорнув записку. Коли він її прочитав, лице його сполотніло, і він знеможено відкинувся на стільці. До горла підійшла моторошна нудотність, а серце шалено закалатало, немов у порожнечі.

Минуло дві-три хвилини гнітючої мовчанки, перше ніж Доріан обернувся і, підступивши до Кемпбела, поклав руку йому на плече.

— Мені шкода вас, Алане, — упівголоса мовив він, — але ви приневолюєте мене… Листа вже написано — ось він. Бачите адресу? Якщо ви не допоможете мені, я буду змушений його послати. І таки пошлю. А який наслідок це матиме — ви добре знаєте… Але ні, ви ж мені допоможете! Зараз вам уже нема як відмовитись. Ви мусите віддати мені належне — я намагався обійтись без крайнощів. А ви були суворим, нечемним і образливим зі мною. Так ставитись до мене жодна людина не насмілювалася — в усякому разі, жодна жива людина. Я все це стерпів. Тепер умови ставитиму я.

Кемпбел затулив руками обличчя, і дрож пройняла його тіло.

— Так, Алане, тепер моя черга ставити умови. Ви їх уже знаєте. Справа зовсім проста. Та годі, не падайте в істерику! Однак же доведеться це зробити, тож наберіться рішучості — і починайте.

У Кемпбела вихопився стогін, його всього колотило, наче в лихоманці. Такання годинника на каміні немов розбивало Час на окремі атоми муки, і один нестерпніший за другий. Залізний обруч усе дужче стискав чоло Аланові, наче ганьба, якою йому погрожували, уже впала на нього. Доріанова рука свинцем тяжіла на його плечі. Це вже було над усяку силу. Здавалося, от-от ця рука розчавить його.

— Ну-бо, Алане, зважуйтесь, та й по всьому.

— Не можу, — машинально заперечив Кемпбел, наче слова щось могли змінити.

— Ви мусите. У вас нема вибору. Не затягуйте марно!

Кемпбел повагався ще хвильку.

— А камін є в тій кімнаті нагорі?

— Є, газовий