Читати книгу - "Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)"

придумували, чим себе розважити. Не булі ані сліду ворожого ставлення до хлопців в уніформах, які кожні чотири години інспектували приміщення, радше навпаки. Ба більше: у деяких кабінетах для них готували каву і багато заручників виражали їм свою симпатію і солідарність, навіть на письмі, і хотіли будь-що залишитись там як добровільні заручники.

У Блакитній залі, де зосередилися золоті заручники, переговорники могли спостерегти, що атмосфера така ж спокійна, як на першому поверсі. Жоден з депутатів не чинив жодного опору, їх легко обеззброїли, і в міру того, як минав час, по них ставала помітною щодалі більша злість на Сомосу через затримку з угодою. Партизани, зі свого боку, виказували впевненість і добре виховання, але також рішучість. Їхня відповідь на двозначності другого документа була категоричною: якщо через чотири години не буде конкретних відповідей, вони почнуть страчувати заручників.

Сомоса, мабуть, тоді зрозумів марність своїх розрахунків і злякався народного повстання, ознаки якого вже почали намічатися в різних місцях країни. Тож о пів на другу дня в середу у своєму третьому посланні він пристав на найважчу з умов: зачитати по всіх радіостанціях країни політичний документ СФНВ. О шостій вечора, через дві з половиною години, трансляція завершилася.

Сорок п’ять годин без сну

Хоча досі ніякої згоди досягнуто не було, здається, що Сомоса був готовий капітулювати від полудня середи. Адже о тій годині в’язні в Манагуа отримали наказ готувати свої валізи до подорожі. Більшість дізналась про акцію від власних наглядачів, багато з яких, у різних в’язницях, виражали в’язням свою таємну симпатію. З провінції політичних в’язнів стали перевозити в Манагуа задовго до того, як намітилась угода.

О тій самій порі Служба безпеки Панами повідомила генералові Омару Торріхосу, що один нікарагуанський чиновник середньої ланки хоче знати, чи він готовий послати літак для партизанів і звільнених в’язнів. Торріхос погодився. За кілька хвилин він отримав дзвінок від президента Венесуели Карлоса Андреса Переса, який був у курсі переговорів і помітно занепокоєний долею сандіністів, і хотів узгодити зі своїм панамським колегою операцію з транспортування. Того дня панамський уряд винайняв в компанії COPA комерційний літак «Електра», а Венесуела — велетенський «Геркулес». Обидва літаки чекали в аеропорту Панами, готові злетіти, коли закінчаться переговори.

Насправді завершились вони о четвертій дня у середу, і в останню годину Сомоса спробував нав’язати партизанам тригодинний строк, аби покинути країну, але ті, з очевидних причин, відмовились вилітати вночі. Десять мільйонів доларів зменшилися до півмільйона, але СФНВ вирішив далі не сперечатися, по-перше, тому, що гроші у будь-якому разі були вторинною умовою, а головним чином, тому, що члени диверсійної групи після двох діб без сну, перебуваючи під сильним тиском, стали виказувати тривожні ознаки втоми. Перші серйозні симптоми помітив у самого себе командир Зеро, коли виявив, що не може уявити собі місцезнаходження Національного палацу у місті Манагуа. Трохи згодом номер Один зізнався йому, що став жертвою галюцинації: йому причулося, що площею Республіки проїздять ірреальні поїзди. Й нарешті Зеро спостеріг, що номер Два почала куняти і що в якусь мить заледве не впустила карабін. Тоді він зрозумів, що треба негайно завершувати ту драму, яка тривала сорок п’ять годин, хвилина в хвилину.

Прощання і радість

У четвер, о пів на десяту ранку, двадцять шість сандіністів, п’ять переговорників і чотири заручники вирушили з Національного палацу в напрямку аеропорту. Заручники були найважливіші: Луїс Пальяйс Дебайле, Хосе Сомоса, Хосе Антоніо Мора і депутат Едуардо Чаморро. О тій порі шістдесят політичних в’язнів з усієї країни були на борту двох літаків, що прибули з Панами, де всі вони через кілька годин мали попросити притулку. Ясна річ, не було тих двадцяти, які вже ніколи не зможуть порятуватися.

Сандіністи висунули кінцеву вимогу: аби в полі зору не було військових і жодного руху транспорту на дорозі до аеропорту. Жодна з цих умов не була виконана, бо влада вигнала на вулиці Національну гвардію, аби завадити будь-якій демонстрації народної симпатії. То була марна спроба. Проїзд шкільного автобуса супроводжували бурхливі овації, люди виходили на вулицю, аби святкувати перемогу, і довгий, щораз чисельніший, хвіст автомобілів і мотоциклів їхав за ним до аеропорту. Депутата Едуардо Чаморро здивував такий вибух народної радості. Командир Один, що їхав поруч нього, сказав йому із благодушним настроєм полегкості:

— От бачите: це єдине, що не можна купити за гроші.

Вересень 1978 року,

«Альтернатіва», Богота

Кубинці перед лицем блокади

Того вечора, першого вечора блокади, на Кубі було близько 482 560 автомобілів, 343 300 холодильників, 549 700 радіоприймачів, 352 900 електричних прасок, 286 400 вентиляторів, 41 800 автоматичних пральних машин, 3 510 000 наручних годинників, 63 локомотиви і 12 торгових кораблів. Усе це, крім наручних годинників, які були швейцарськими, було зроблене в Сполучених Штатах.

Очевидно, мав минути певний час, заки кубинці усвідомлять, що значили в їхньому житті оті фатальні цифри. З точки зору виробництва, Куба раптом виявила, що є не окремою країною, а торговельним півостровом Сполучених Штатів. Крім того, що цукрова і тютюнова промисловості цілком залежали від американських консорціумів, усе, що споживалося на острові, вироблялося Сполученими Штатами — чи то на їхній власній території, чи на терені самої Куби. Гавана і ще два чи три міста в провінції створювали враження щасливого достатку, та насправді не було нічого, що не було б чужим: від зубних щіток до двадцятиповерхових скляних готелів на Малеконі. Куба імпортувала зі Сполучених Штатів майже тридцять тисяч видів товарів, потрібних і непотрібних для щоденного життя. При цьому найкращими клієнтами того базару ілюзій були власне туристи, що прибували поромом з Вест-Палм-Біч і морським залізничним поромом з Нового Орлеана, бо вони також воліли купувати безмитні товари, імпортовані з їхньої батьківщини. Місцеві папаї, що їх Христофор Колумб відкрив на Кубі ще в свою першу подорож, продавалися в охолоджуваних крамничках із жовтою етикеткою багамських садівників. Штучні яйця, що їх господині не приймали через розлізлий жовток і аптечний запах, на шкарлупі мали клеймо фермерського підприємства у Північній Кароліні, але декотрі бувалі крамарі мили їх у розчиннику і мазали курячим послідом, аби продати дорожче, буцім вони є домашніми.

Не було жодної сфери споживання,