Читати книгу - "Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Шекспірівський Гамлет є уособленням сумніву, який охопив ренесансну людину після небувалого антропологічного оптимізму. Його сумніви, страх і песимізм зводяться до того, що людина є ніщо інше, як квінтесенція праху. Золотий вік гуманізму, коли Леон Баттіста Альберті казав, що людина зможе робити все, якщо тільки забажає, обернувся скептицизмом Мішеля де Монтеня: а що ми взагалі знаємо? Шекспір створив свою п’єсу в рік смерті власного батька й через чотири роки після смерті єдиного сина на ім’я Гемнет.
Хоча Гамлет і шаленець, його зазвичай називають найбільш інтелектуальним героєм у літературі. Його скепсис, проникливість, обережність, дотепність і завбачливість дозволяють знайти в ньому щось спільне з іншими колоритними дурнями Шекспіра. Втім, як принц він не має носити ковпак і дзвоники, співати, танцювати, тобто робити те, чим займався Йорік. Гамлет приймає гру, коли оточення ставиться до нього як до дурня, ніби змушуючи його грати цю роль. Проте вигляд Гамлета, вбраного в чорне, є прямо протилежним блазенському образу.
Цікаво, що слово «дурень» або його похідні вживаються дев’ять разів у п’єсі. Як характеристика Йоріка вжито слово «блазень». Існує кілька персонажів, у діях і розмові яких розпізнається нерозумність. Зокрема, йдеться про Полонія, який любить слово «дурень». Нерозумність і шаленство стосуються Офелії, Розенкранца й Ґільденстерна, подекуди навіть Клавдія. Та шаленство Гамлета, звичайно ж, є іронічним способом поводження. Він використовує удаване божевілля, щоб захиститися й атакувати своїх ворогів. Питання про те, чи божевілля Гамлета є справжнім або удаваним, турбувало критиків протягом багатьох століть. Найвірогідніше, він свідомо симулює шаленство, граючи дурня багато разів. Приміром, щоб прийти до тями, побачивши привид батька, щоб збити з пуття ворогів, часто ображаючи їх, а також після вбивства Полонія, щоб угамувати нестерпні емоції[121].
Театральність Гамлета не обмежується вдаваним шаленством. Він славиться своєю грою слів, часто граючи дурня у взаємодії з іншими персонажами. Викликаючи подив у Офелії, Гамлет із сарказмом закликає її вийти заміж за дурня. Він одночасно трагічний і комічний персонаж. Використання філософської рефлексії про смерть і похмурий гумор лише підкреслюють силу вдаваного шаленства Гамлета. Напевно, принц пускається манівцями несамовиті не тільки через гостроту вдумливого аналізу заплутаної екзистенційної ситуації. Він радше обирає паралельну лінію свого існування, свою меланхолійну вдачу: «Му weakness and my melancholy» [II, 2]. Саме в цьому йому допомагає личина блазня, бо з її допомогою можна було вивести істини на поверхню брехні. Гамлет розкриває свій безум по-різному: з Полонієм балагурить, а над Розенкранцом і Ґільденстерном підозріло насміхається. Для Офелії він — філософ, що збожеволів. Ймовірно, тому її тендітна душа, не наближена до царини можливого залучення багатоманітності форм власного прояву, врешті втрачає свій тонкий гармонійний стрій.
Так само, як і в Офелії, шаленство короля Ліра, героя іншої шекспірівської трагедії, є справжнім, а не удаваним. Проте все, що він говорить у стані запаморочення, аж ніяк не є безглуздим. У його словах і діях є якась вибудувана послідовність, яка дозволяє йому побачити те, на що він не бажав зглянутись, затьмарений чарами лестощів і владною пихою. Згадаймо, що як і Гамлет, Едґар, удаваний безумець з трагедії про Ліра, говорить про шалене марення короля, зауважуючи поєднання нісенітниці й сенсу. Тому такий безум можна було б назвати бурхливим і болісним душевним зворушенням, завдяки якому Лір украй поціновує життя. Розбурханий душевними пристрастями, він сприймає його інакше, аніж «попередній» Лір. Він нарешті усвідомлює, що жив брехнею. Едґар і Лір, які репрезентують безум справжній та удаваний, виявляють його по-різному. Перший — як свідоме блукання не-буттєвим шалом, другий — як душевне потрясіння. Едґар позбавлений соціального статусу й став вигнанцем у батька через наклеп брата, він змушений зображувати «бідного Тома з Бедламу». Лір — шматує й роздирає власну душу, поринаючи в безум, немов у забуття.
Між шаленством істинним і штучним окреслюється ще й третій його різновид — пророче або повчальне. Він має деяку схожість з удаваним шаленством, але вносить, вочевидь, якесь магічне значення. Негаразди тяжких мандрівок з королем поділяє блазень, якого можна вважати другою, ба навіть оберненою, персоніфікацією Ліра. Допоки король хаотично судить про дійсність, біля нього клопочеться блазень, мов справжній мудрець. Коли ж Лір більше не потребує зовнішньої опіки, блазень знову обертається на дурня, але такого, в якому постійно жевріє жага перевтілення. Якщо блазень, подібно до сократичної маєвтики, тільки готує Ліра до розуміння істини, то її повне усвідомлення станеться лише під час зустрічі з «бідним Томом».
Сам феномен удаваності вимагає окремого висвітлення, де він набуває рис благочестя й святості, що видно у феномені юродства. У ньому особливої ваги набуває момент уявності, обману, містифікації та різних форм симуляції.
Апологія ДурняДурень — фігура, що трапляється в багатьох нараціях. Його нерідко порівнюють з придворними блазнями, які славилися мистецтвом обряджати слова в маску жарту, сатири, інтриги. Ймовірно, своїм народженням цей образ завдячує типам, які Бахтін назвав «гротескним реалізмом»: мімам, комічним маскам, селенам, фігуркам демонів і різноманітних потвор.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства», після закриття браузера.