Читати книгу - "Щоденник війни зі свиньми"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Неліда, звісно, уже в себе, на Ґватемала, та що, як вона досі не повернулася?» — майнуло в голові у Відаля, проте він злякався цієї нестерпної думки.
— Все? — запитав Відаль.
— Тепер ви мені заплющте очі й відпочивайте, доки я вас розбуджу, — відповів Каделаґо.
Може, послати цього типа до біса й піти собі геть? Він був утомлений, трохи отупілий та змучений і не насмілився відкидати пропоновані йому загайки — одну за одною, кожну останню й зовсім коротеньку. Тож візит у лікарню затягнувся, перетворився на жахіття, незмірно глибоке й тривожне. Потім він, напевне, заснув, бо перед очима в нього постав гурт юнаків — серед них він упізнав і вбивцю газетяра, — що розсілися на високому помості, мов грізний трибунал, перед який викликали і його.
— Що сталося? — запитав він.
— Нічого, — скорботно відповів лікар Каделаґо. — Я повертаю вам свободу.
Дон Ісідро ще зазирнув у палату — попрощатись з Аревало.
XLIВідаль був певен, що шлях додому, на вулицю Ґватемала, його заспокоїть. Від нетерплячки ця мить змішалась у нього в думках з іншою, приємнішою та віддаленішою в часі — миттю зустрічі з Нелідою. Проте, переступивши поріг лікарні, він посмутнів, бо збагнув, що зустріч, хоч і ймовірна, аж ніяк не гарантована. Напевне, щоб уберегтися від зневіри, дон Ісідро журився заздалегідь. Із вулиці Сальґеро він повернув на Лас-Ераса. Нащо зв’язувати Неліду з умирущою твариною? Нічого доброго з того не вийде: на неї чекатиме розчарування, яке він може передбачити, але не відвести… Данте і Рей уже прищепили йому відразу до старості. Ставлення дона Ісідро до друзів змінилося. Вони й самі змінилися. «Час безжальний, надто до людей». Відаль пригадував ті, уже напівтуманні, óбрази зі сну, в якому сп’янілий від гніву суддя кидав йому з трибуналу обвинувачення в старості. Його засмутила згадка про цей нетривалий сон після здачі крові. Дон Ісідро не став «як новенький»: його опосіла слабість, він певен був, що склянка фруктового соку не зарадить його смутку, як запевняв Каделаґо. Старість — невиліковна хвороба, вона вбиває всі прагнення, всі бажання. Чого прагнути, якщо, втіливши свої задуми, ти вже не зможеш ними насолодитися? Навіщо йти на вулицю Ґватемала? Краще повернутися додому. Тільки Неліда, на жаль, шукатиме його й зажадає пояснень. Молодь не розуміє, як невблаганно відсутність майбутнього позбавляє старих усього, що важливе в житті. «Хворий — це ще не сама хвороба, — думав Відаль, — та старий — це втілена старість, і нема на це ради, — хіба що смерть». Зненацька передчуття абсолютного розпачу додало йому сил. Він прискорив ходу, щоб швидше прийти до Неліди — перш ніж розтане це осяяння, наче спогад зі сну. Він так її кохає, що зуміє переконати, яка це омана — любити такого старого, як він. Почувся вибух: мабуть, десь неподалік розірвалася бомба. За ним іще два. З боку Ретіро[27] небо зі споду швидко наливалося багрянцем.
XLIIВідаль увімкнув світло, роззирнувся. Заглянув у спальню, квапливо обійшов усю квартиру. Мабуть, це жарт, не треба хвилюватися: Неліда зараз вийде зі сховку й обніме його. Проте невдовзі він усвідомив, що мусить змиритися з думкою, вірогідність якої щомиті зростала: дівчина не повернулася. Ситуація, сказав собі Відаль, не така й драматична; напевне, колись, дуже скоро — якщо в нього з Нелідою все складеться добре, — він і не згадає про сьогоднішню тривогу, але зараз із причин, яким він корився, не розуміючи їх, усе це було нестерпно. «Ні, я не залишу її з тим ресторанним цигикалом», — постановив Відаль.
Він вийшов із дому й рушив вулицею Ґватемала на північ, рішуче налаштований знайти Неліду й повернути її. Тепер не знати було ні втоми, ані зневіри, ні розпачу, ані старості.
Угледівши таксі, Відаль енергійно замахав рукою, щоб зупинити його. Сів у машину й звелів:
— Везіть мене на вулицю Тамеса. Там є такий «Салон Маґуента», знаєте?
Автомобіль зірвався з місця й помчав на великій швидкості; Відаля відкинуло на спинку сидіння.
— Знаю, сеньйоре, — мовив водій. — Це там танцюють. І правильно: війна закінчується, що ще лишається, як не розважатися.
— Ви так гадаєте? — запитав Відаль і жахнувся: «Як це я не помітив? Він молодий!» Уявив, як його викидають у Сан-Педріто, як він летить на бруківку й непритомніє від удару, і пошепки заблагав: «Тільки б не довелося починати все спочатку». — Вона вже давно закінчується, — байдуже промовив він уголос і, лютий сам на себе, додав: — Я втратив друга. Друга дитинства. Таких, як він, дуже мало на світі. Хай мені пояснять, чим прислужилася людству й злочинцям його загибель.
Машина їхала вулицею Ґуемеса до Пасіфіко. Відаль збагнув, що може не боятися.
— Я розумію ваші почуття, сеньйоре, — відповів таксист, — але, з усією повагою до вас, не можу не відзначити, що ви неправильно дивитеся на речі.
— Тобто?
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щоденник війни зі свиньми», після закриття браузера.