BooksUkraine.com » Сучасна проза » Риб’ячі діти 📚 - Українською

Читати книгу - "Риб’ячі діти"

160
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Риб’ячі діти" автора Євген Вікторович Положій. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 51 52 53 ... 70
Перейти на сторінку:
змусив подивитися на світ через вічко відеокамери, заявивши, що фотографія – то, звісно, основа основ, але з такою образною уявою можна мати значно ширший арсенал: «…тим більше, ти пишеш непогану прозу». Таким чином, майстер вручив їй ключі від майбутнього, і все, що вона мала, над чим працювала, але боялася комусь показати, отримало виважену і критичну оцінку людини з прекрасним смаком, але найголовніше, що вона взяла, – впевненість, а впевненість – це та штука, на яку нанизують все інше, як на шампур м’ясо, тож коли ти впевнений у власній якості, у власному таланті, то тебе нічого не зупинить, ти точно знаєш, куди ведуть будь-які східці. Але й забрав художник багато: серце дівчинки крихке, ніжне, любляче – втоптав у бруд, обваляв, викинув на поталу публіці; старий, освічений, ніжний, коханий, будь ти проклятий! Зрештою, тому і не мала сексу весь цей час після розриву так довго – не хотіла, бо після кількох не досить вдалих спроб втекти від спогадів подалі через фізичну близькість з не дуже близькими чоловіками зрозуміла: все, що залишається жінкам після такого статевого акту, – це або байдужість, або вихована нудними вправами посмішка; або ще один статевий акт у кращому випадку, після якого залишається точно сама байдужість. А байдужості вона наїлася по саму горлянку. Тож вона вирішила зав’язати з коханням, натомість знімати кіно, тобто обрала творчість як ширму, за яку можна сховатися і там спокійно проявляти свою плівку, свої думки і відчуття, свою самотність, бо рішення прийнято: щоб нічого не заважало створювати, працювати, мандрувати: ані чоловік, ані діти – на родину елементарно не вистачить часу; час наразі такий плинний, життя коротке, і потрібно обрати щось одне, найважливіше для себе. І вона обрала – свідомий вибір вільної людини на користь творчості вищого ґатунку, ось чого вона прагнула по-справжньому. «Це як секс, який має бути чистим і вільним. І бажано, під відкритим небом. Все інше – ніщо. Тому мені й не подобається слово «трахатися», хоча воно якраз якнайкраще і відбиває те, чим займається більшість людей, намагаючись прикриватися шлюбом, а то й того гірше – коханням. Секс під відкритим небом – єдине, що варте уваги, це щось надзвичайне, абсолютно не схоже на секс у квартирі, наметі, та де завгодно, де є дах. Якщо над вами тільки небо, то первинна вселенська радість вам забезпечена. Якщо ви не мали сексу під відкритим небом – ви не мали його взагалі. Коли ти створюєш – твоє небо відкрите», – себто це і не про секс зовсім, а про самотність, так.

Її камера, здається, відзняла всі найважливіші, найкрасивіші, найпотаємніші куточки вигнутої монгольським луком вулиці: фасади житлових будинків, козирки під’їздів, вивіски магазинів, гілки і тіні дерев, острівки квітів, вибоїни асфальту, східці до аптек, вікна лікарень і пологового будинку, алеї скверу Асмолових, точніше, того, що від них залишилося після довгих років боротьби з прекрасним; всі рухи людей, собак, котів, птахів, комах, громадського транспорту, автівок. На початку, від перехрестя, вулиця прудко збігала вниз, потім вигиналася, вирівнювалася, зрештою наприкінці різко повертала праворуч і впиралась в колишню садибу купців Семенових; звичайно, занедбану, звичайно, закриту глухими парканами з усіх боків новими господарями, але Вікторія любила садибу за мальовничість, будинок – за незвичайну архітектуру, місце – за собак, яким там дозволяли переховуватися. Саме тут приблизно рік тому зник її улюбленик песий на ім’я Чарлі, малий рудий і волохатий, страшенно добрий і кумедний. Коли Вікторія бувала в місті, то обов’язково їздила сюди кожного дня годувати псів. Але сьогодні вона віддала машину діду, який мав кудись їхати, не могла йому відмовити, тож ішла пішки, чому неймовірно тішилася. Вона не полишала надії знайти Чарлі, але розуміла, що це майже неможливо, і єдина її надія – зустріти довгого білого собаку, за яким втік її песик…

Окрім звичного годування трьох чотирилапих сіромах у садибі, Вікторія сьогодні мала ще одне відповідальне завдання – від дідуся. Вчора вони удвох підіймалися на дзвіницю церкви Воскресіння, де дідусь маленьким лікарським молоточком намацав у стіні порожнечу, в якій, не виключено, замурована загадкова отаманка, тож сьогодні Вікторія мала з п’ятого поверху мерії роздивитися пошкодження і, бажано б, відзняти тріщину на відео. Тому в сумці, поруч із пакунком із собачою їжею, лежали бінокль і фотоапарат; більш того, сьогодні о другій на неї чекав мер міста. Точніше, не на неї особисто – вони не могли бути знайомі аж ніяк, мер чекав на невідому йому мешканку міста, записану в спеціальну книгу відвідувань, на якусь жінку на ім’я Вікторія Сікорська, що прийде до міського голови на особистий прийом і розмовлятиме про проблеми бродячих собак. На сайті мерії вона побачила, що вчора мер святкував день народження (п’ятдесят один рік, здається), тож прихопила в подарунок жовтий нашийник – нагадати, що бродячих собак потрібно стерилізувати і захищати, а не труїти, спалювати, закопувати живцем; тобто вона і не думала втрачати таку слушну нагоду нагадати меру про те, що її турбує, що турбує багатьох людей у світі і місті, а вже потім – акуратно, тихенько вона підніметься на п’ятий поверх в жіночий туалет, дочекається, поки всі вийдуть, – і уважно роздивитися в бінокль ту кляту тріщину на дзвіниці і зніме її на свою нову камеру Canon EOS 5D Mark III. «Це ідеально було б, – сказав дідусь, – ідеально! Неспростовний доказ!» – «І що будемо робити далі, дідусю?» – запитувала вона. – «Писати будемо! Стукати в усі двері. Грюкати! Меру, губернатору, президенту, Владиці писатимемо – потрібно рятувати дзвіницю!» – «Діду, ти вже один раз врятував цю церкву, хіба більше нікому тепер?» – Тут дідусь і сів, вражений у саме серце таким простим відкриттям, начебто ніколи і не задумувався над цим фактом. – «Виходить, онуко, що й справді – нікому, – сказав печально, загрібаючи пальцями назад буйне сиве волосся, схиливши голову. – Не підготував нікого, не виховав учнів, біда!» – «Хіба ж твоя провина? Скільки разів ти намагався, вів різні гуртки в школах та будинку дітей та юнацтва, але ж ніхто не залишився, ніхто!» Дід сидів не піднімаючи голови: «Нічого, – сказав роблено весело, – ти ж у мене є. Знімеш от кіно… знімеш кіно про все, що у нас дома є, про всі колекції. Я там записи деякі веду, багато спогадів, історій різноманітних. Ніхто такого про місто наше не

1 ... 51 52 53 ... 70
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Риб’ячі діти», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Риб’ячі діти"