Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Наздогнав аж за містом. Сміялися, про щось змагалися.

– Про що це ви?

– Та от надрукував він, Петро це, свою поему і носа тепер угору дере.

– Та кинь, у мене зуби болять.

– Нічого. У великих людей завжди або зуби болять, або голова хвора.

– А ви зовсім не змінилися, – сказав Михайло.

– А ти зовсім інший став, Михайло, ніжний якийсь…

Далеко внизу блакитною стрічкою біг Дніпро. Сіли.

– Як же ви? Розказуйте. Коли я їхав, мені здавалося, що не все було гаразд… А Павлик де?

– Вмер… – тінь пройшла, а Петро:

– Не біда, як ми нового назвемо, Галю?

– Ще не закаялися?

– Ні.

Надвечір сиділи в Галини.

– Що роблять хлопці?

– А… нічого, по службовій лінії пішли. Митя вже секретар газети, а ті непогані теж посади мають.

– Так. А Данило?

– А Данило одружився.

– Що ти, Марійко?

– Нічого. – Пішла Галина й принесла щось.

– Це дала мені Катерина… Отой синенький зшиток тобі передати наказувала, а це на, прочитай, Михайле.

Михайло розвернув перший зшиток. Там було:

Гармонія і свинушник (Повість).

Комсомолу з тривожною любов’ю.

– Читай, читай!

Михайло почав:

«Я омочила перо своє в кров, любов’ю й зненавистю на папір дихнула я. Я люблю людину, коли стоїть вона просто, бентежлива й непокійно-буйна. Коли вона каже:

– Що з того, що тут стіна? Я мушу пройти, я мушу вперед пройти.

І проходить або вмирає…

Я ненавиджу тебе, людино, за те, що ти ходиш крадькома… Зупиняєшся часто і вклоняєшся на всі боки.

Я не люблю, коли ти прислухаєшся до бурчання шлунка й запевняєш, що то найкраща музика.

Я гукаю на всіх, хто відчув відблиски проміння й бачить світло:

– Розбийте ці стіни, болото засмоктує нас.

Вже сонце сходить і золотить обрій!

Тобі, жінко, й тобі, мужчино, співаю я нині. Всім, хто задихається в багні, не хрюкає задоволено там. Всім, хто вміє прагнути до смерті, співаю я: і тим, хто впав і бачить своє падіння, і тим, хто міцно стоїть на ногах, і навіть свиням кажу я:

– Хай пітьма губить перші проліски, хай тумани покрили зелень, а земля все ж таки крутиться.

– Товариші, земля крутиться. І всім вам, – і не-свиням, і свиням, невільний чи вільний рятунок буде. Допоможіть же тим, хто заслаб в дорозі.

Ніч темна. Вітер буйний суворий, але вам кажу я. Кажу я вам:

– Добре зробили ви, що кинули берег той спокійний і тихий.

Хай з вас глузують. Хай руки ваші іржа роз’їла солона, а вітер очи сліпить. Хай! Ви – прагнете.

Зустріньте ж сонце вартими сонця.

Руйнуйте саж!»