Читати книгу - "Аецій, останній римлянин"

битви у відкритому полі і, напевне, розіб’ють десь між Мутіною та Бононією[93]. Секст Петроній згоджувався з тим, що Аецій безперешкодно перейде через Альпи, але вважав — це забере в нього стільки часу, що Боніфацій встигне замкнутися або в Медіолані, або в Патавії, — та в жодному разі не в Арімінумі, бо не кине на ласку бунтівників улюбленої Августою Равенни.

Насправді сталося і так, і не так, як вони припускали. Аецій перейшов Альпи і вторгся на шлях, що через Трідент і Верону вів до Патавії. Зробив він це за час значно коротший, ніж передбачав навіть Авксенцій; що більше, тільки-но став на італійській землі, як сім із двадцяти одного легіону ауксиліїв, що припадали на Італію, негайно прилучилися до його військ, зводячи нанівець кількісну перевагу, яку Боніфацій досі мав над противником. Авксенцій все більше впевнювався, що здобуде своїх десятьох невільниць: швидкість Аеція внеможлювала не лише зачинення в Медіолані або Патавії, а навіть оборону Равенни. Однак Аецій, жадаючи війни і помсти, рвався зустрітися з супротивником. Залишив за собою незайняту Равенну і невдовзі, як напрочуд вдало передрік Авксенцій, рушив од Мутіни до Бононії. Натомість патрикій наче зовсім не поспішав, проминув лише Арецій[94] і звернув до ріки Рубікон. Настала черга тріумфувати Сексту Петронію; ані хиби — Боніфацій поспішає до Арімінуму, щоб зачинитися там, як у Гіппоні і скувати сили Аеція, аж доки з Африки надійдуть нові, вірні Августі війська під проводом відданого друга Аспара.

— Хто перший стане під Арімінумом, хто займе твердиню?

Відповідь на це питання мала вирішити долю війни. Згідно з останніми отриманими у Римі відомостями, Боніфацій був ближчим до мети.

— Але ж і ноги має Аецій, — гарячково гукали під портиками прихильники непереможного і одразу ж додавали з глузливим сміхом: — Знаємо… знаємо… Боніфацій має книжки і жону.

Боніфацій справді віз із собою цілу бібліотеку: Цезаря, Лівія, Салюстія, Непота та кільканадцять кодексів, присвячених виключно військовому мистецтву. Пелагія дійсно його супроводжувала. Заявила, що без нього в Римі не зостанеться, а коли Боніфацій намагався опиратися, вдалася до свого безвідмовного Ubi tu Caius, ibi ego Caia. Не могла залишатися в місті, де через своє віровизнання зазнавала ще численніших і болісніших принижень, аніж у рідній Африці. Августа недвозначно пояснила патрикію, що не може допустити до свого двору достойної римлянки, яка вперто і зухвало стоїть при ненависній Богові науці Арія. Сигісвульт та інші аріани-варвари, що часто стикалися з двором, сповістили Пелагію: і Августа, і єпископ Ксист умовляють Боніфація розлучитися з дружиною, як не назавжди, то бодай тимчасово. «Нехай собі повертається до Африки», — начебто сказала Плацидія. Крім того, Пелагія не терпіла своєї падчерки, уже майже дорослої доньки Боніфація від першого шлюбу, недавно пошлюбленої з молодим комесом Себастьяном, що разом із Сигісвультом і найпресвітлішим Петронієм Максимусом супроводжував патрикія як безпосередній заступник і радник. У цій вузькій раді Максимус займався цивільними справами, а два інші — військовими.

Пелагія ледь трималася на ногах від втоми після трьох днів дороги і двох безсонних ночей, коли здалеку на сході нарешті замаячили могутні мури Арімінуму. Але майже одночасно четвертий legio palatina, що йшов на чолі військ, пронизливим згуком тібій і рогів сповістив про наближення супротивника. Справді, через годину наче тисяча сонць випливла з-поза лівого берега Рубікону, — непереможний dux et magister utriusque militiae прибув на місце водночас із патрикієм. Боніфацій одразу ж скликав раду, справді, Арімінум уже наче в його руках, бо вісімнадцятий легіон ауксиліїв саме вступає до міста, але про введення всього війська без битви не може бути й мови.

— Тому я вирішив, — казав із схвильованим і ледь зблідлим обличчям, але цілком спокійним голосом, — вирішив, що пресвітлий Сигісвульт із вісімнадцятим, четвертим і одинадцятим легіонами ауксиліїв займе місто, а ми з пресвітлим Себастьяном, спершись на міські мури, повернемося обличчям до ворога і ще сьогодні дамо йому битву…

Пелагія була така втомлена, що тільки-но Боніфацій завів її до спальні в домі оборонця міста, одразу ж скинула з ніг черевики і кинулася на постіль. Знала, що насправді їй не можна спати… може зовсім не встати з ліжка або прокинутися в обіймах котрогось із аецієвих комесів… Але не мала сил. Адже дві години була майже безтямною і ледь розуміла, що робить… Останнє, що пам’ятає, — широкі, напівбілі, напівчорні поля між двома військами… Боніфацій щось їй тоді казав… щось показував… навіть бачила далеко попереду сяючі золотом значки, точнісінько такі ж, як над Боніфацієм… Ще помітила якусь рухому червону цятку…

«Це він, Аецій, — здається, казав їй чоловік. — Ця червінь — toga picta, консульська одіж». Під нею підгиналися ноги. А все ж, упавши на постіль, не відразу заснула. Якусь мить потягалася, з насолодою, як дитина, що тішиться свободою нарешті вільних ніг і радісно ворушить усіма десятьма пальцями. Потім по-справжньому не розуміла, що робить: поцілувала Боніфація в чоло, щоку й губи, сказала: «Хай тебе Христос провадить», і, здається, плакала… Вже не чула, як Боніфацій сказав: «Двісті готів охороняє дім… сам Сигісвульт одразу все тобі скаже»… Виглядав так, наче хотів ще щось додати, але тільки торкнувся долонею щоки, посміхнувся і вийшов… Пелагія вже геть не чула свого голосу, який казав: «Зовсім не спати… хіба ж я зможу заснути в такий час?! Лише хвилинку полежу… ноги відпочинуть і одразу ж встану».

А потім бачила тільки голу сіру пустку, всю наче спопелілу і сповиту дивним сірим туманом. Ні стеблини зелені на землі, ні окрайця блакиті над головою. Пелагія знає… впевнена — це не ніч, навіть не сутінки… Але її око марно виглядає вогненно-жовтий сонячний диск… марно шукає довкола сліду якогось промінчика… бодай якогось відблиску… Ніде ні сліду й тіні. Її зовсім не відкидають ні густо розкидані дрібні сірі камені — нерухомі похмурі самітники — колючі, злісні, безжалісні для ноги: хай лиш відважиться рушити з місця! Ані суворі грізні брили величезних скель, що навіть з найбільшої віддалі ніколи не будуть ні білими, ні чорними… а завше сірими… найпохмуріше, найжорстокіше сірими з усього цього сірого світу!… Навіть тіла — два живі, гарячі, притулені одне до одного людські тіла — і ті не кидають жодної тіні на сірість під скривавленими ногами. Пелагія чудово їх бачить: його та її… бачить, наче дивлячись