Читати книгу - "Осіннє Рондо місячної ночі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Обіцяю! — вона міцно стиснула його руку.
— Ходімо додому?
— Ходімо…
У м’якому сяйві свічок вони лежали, притиснувшись одне до одного, і насолоджувались поєднанням близькості — тілесної і душевної. І це було воістину прекрасне, незрівнянне поєднання: ніжність, пристрасть і жага вихлюпнулись зовні солодкою знемогою.
Було вже далеко за північ, коли, приготувавши каву, вийшли на балкон. Прохолодний вітерець оповив їхні розпалені тіла свіжістю, проте в обіймах було затишно й тепло, а гарячий гіркувато-солодкий напій приємно обпікав зсередини.
— Яка дивна тиша… — задумливо мовила Любка.
Він міцно пригорнув її до себе, і на якийсь час вони завмерли, насолоджуючись моментом і слухаючи, як бринять у нічній тиші їхні серця, а блаженний спокій і щасливе умиротворення надійно оселяються в їхніх душах.
— Знаєш, я подумала… Степан мріяв написати книгу. Може, тобі варто втілити його задум?
— А я вже про це думав! За цей короткий час стільки всього відбулося, а я жодного разу не написав рядочка! Я мушу написати про це. Але не в записник. Це буде справжній роман. Він нуртує в мені вже котрий день і проситься зовні. Все те, що на споді нашої пам’яті, повинне зринути на поверхню!
Тієї ночі вони знову майже не спали. Вже світало, коли, щасливі, задрімали в солодких обіймах. І снились їм гарні кольорові сни, у яких не було жодного натяку на щось недобре й лихе: вони йшли їхньою рідною вуличкою, тримаючись за руки, і душі їхні мліли від щастя. Та нещадний будильник повитягав їх із затишного ложа. Любка готувала сніданок і вдихала терпкувато-ніжний запах, що віддавала його сорочка на її тілі. Із ванної лунав радісний спів коханого — куди там братись Паваротті! Усміхнулась: він щасливий! Це головне.
***
Тим часом весна поволі змінилась літом. Ніжна музика кохання звучала, теж змінюючи тональності й відтінки — від пристрасно-насичених до більш помірних і лагідних. Здавалось, вони вже звиклись із тим, що все лихе справді позаду. Що відтепер направду ВСЕ ДОБРЕ. Їхні душі через таке пройшли! Пошматовані часом і лихом, витримали головне випробування і тепер, зустрівшись знову, навік поєдналися. А всі ті проблеми й негаразди, які, звісно, зустрічатимуться упродовж життя, їм не страшні. Усе це — таке дріб’язкове, таке пусте в порівнянні з тим, що вони пережили! Бути поряд із коханою людиною, розділяти з нею кожну мить свого життя, дарувати їй своє тепло, ніжність, підтримку і, що б не сталось, міцно тримати її руку — ось що дійсно має значення, ось що справді важливо.
Того суботнього вечора падав дощ. Теплий червневий дощ. Удосталь находившись вечірніми львівськими вуличками, вони повертались додому — неквапом простували мокрою бруківкою, як завше, тримаючись за руки й безтурботно про щось розмовляючи.
Біля під’їзду на них чекав Петро Степанович. Обличчя його було дещо схвильованим, у руках він стискав якийсь пакунок.
— Що трапилось, дідусю? — занепокоєно спитала Любка.
— Маю для вас дещо важливе.
— Ходімо швидше, ви геть змокли. Чому без парасолі?
— А я люблю дощ! — зауважив старий, усміхнувшись. — Дощ у Львові — це, знаєте, не просто якесь звичайне атмосферне явище. Це — щось виняткове і неповторне.
— Це точно, — посміхнулась Любка.
Вони піднялись нагору й увійшли до квартири.
— Колись цей пакунок дав мені мій дідусь, — віддихавшись, мовив Петро Степанович. — Він сказав, що це щось дуже важливе і може коли-небудь мені знадобитись. Але… мені було якось не до того, самі розумієте, а потім я й узагалі забув про це. Та той твій, Любочко, сон… він мені не давав спокою. Я все думав, думав… І раптом мене осяяло! Дістав, погортав — і відразу збагнув, що це пов’язано з тією вашою історією.
Він простягнув пакунок Любомирові. Той узяв його до рук і, розгорнувши, завмер.
— Господи, це ж рукопис Степана!!! — видихнув, обережно гортаючи старі, пожовклі від часу аркуші паперу, списані акуратним почерком. Здавалось, вони обпікали йому руки.
На титульній сторінці — старанно виведена чорнилом назва початого твору:
«На споді пам’яті»
Вони з Любкою вражено перезирнулись: цю назву якось зронив у розмові Любомир. Як відчував…
— Який красивий почерк! Я впізнаю його! — Любка захоплено дивилась на рівні рядочки, залишені чорнильним пером.
— Це просто вражаюча знахідка! Дідусю, дякуємо вам! — додав Любомир, усе ще не відриваючи погляду від вмісту пакунка. Чого лиш там не було: і вирізки з тодішніх газет, і світлини старого Львова, Полтви, нотатки, та головне — початок роману, який так прагнув написати Степан. — Я навіть не сподівався, що щось подібне могло лишитись із тих часів…
Петро Степанович задоволено всміхнувся.
— Відчував, що вам сподобається моя знахідка. Тому й поспішив відразу прийти, не хотів чекати до завтра.
— О… — раптом видихнула Любка. — Та це ж фото Степана!
Вона взяла до рук пожовклу світлину, з якої усміхався темноокий красень із правильними рисами обличчя й витким темним волоссям. У руках він стискав капелюха.
— Його очі… Господи, глянь лишень у його очі! Любчику, вони твої, твої! І погляд твій, такий проникливий і глибокий! Як тільки таке можливо?!
Любомир дивився на світлину, і в грудях защеміло… Так… Життя — це суцільне диво. Щодня воно приголомшує несподіванками, розкриває нові таємниці й доводить: МОЖЛИВО ВСЕ!
…Сліпучі сонячні промені заливали просторий кабінет УЗД жіночої консультації. Любка лягла на застелений клейонкою лежак і здригнулась від холодного гелю, котрий лікарка в білосніжному халаті налила на її оголений живіт і заковзала по ньому чимсь холодним. Добре, що коханий поряд — сидить на стільці, поруч із лежаком, і міцно тримає
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Осіннє Рондо місячної ночі», після закриття браузера.