Читати книгу - "Цифровий, або Brevis est"

— А ми тебе перехитрили, — Максим простяг їй папірець. Дівчинка насупилася й одразу просвітліла:

— А ви бачили, що я брала, і написали!

— Добре, тепер записку покладемо тобі в кишеню, ти з нею підеш, тільки цур-п’ять, не підглядать! Арсене, напиши…

Арсен тупо дивився на папір. Усі назви ліків вилетіли в нього з голови. Він написав «Аспірин». На останній букві ручка перестала писати.

— На, — Максим згорнув папірець і поклав дівчинці в кишеню джинсової спідниці. — Не підглядати, я побачу!

Дівча пішло в коридор. Максим одразу ж крикнув: «Не підглядати, все бачу!», — і кроки, що було притихли, відновилися. Дівчинка з’явилася на екрані. Рука її тяглася до кишені.

— Усе бачу!

Дівчинка покосилася на камеру і взяла в руки, як перед тим Арсен, упаковку «Лазолвану».

Максим ворухнув мишкою на столі.

Дівчинка відбігла до самого краю стелажів. Схопила перше, що їй трапилося, поставила на місце, схопила ще щось, поставила на місце, нарешті схопила білі таблетки в упаковці й підтюпцем повернулася в кабінет.

Лице її розцвіло, коли вона прочитала папірець, вийнятий нарешті з кишені:

— У вас написано «Аспірин»! А в мене «Ацетилсаліцилова кислота»! Я вас обдурила!

— Браво, — сказав Максим, вражено хитаючи головою. — Ти виграла приз. Тепер, будь ласка, піди туди ще раз і скажи, дивлячись прямо в камеру: «Аптека нашого району — здоров’я дітям і дорослим!» Тільки виразно, як у рекламі. Потім по телевізору себе побачиш.

Дівчинка вийшла. Максим вивудив зі своєї сумки дівчачий чохол для мобільного, нудотно-рожевий, з пухнатим хвостом.

— Здоров’я нашого району… Ой… Аптека нашого району — здоров’я дітям й… ой…

Дівча старалося, закинувши голову, дивлячись у камеру чесними очима.

— Вручиш дівчинці подарунок чи мені вручити? — запитав Максим.

— Вручи сам.

— Як скажеш…

— «Аптека нашого району — здоров’я дітям і дорослим!» — впоралося нарешті дівчисько. — Бля… Ой!

— То що ж ти хочеш, Арсене?

Максим замкнув двері аптеки й залишив ключі в поштовій скриньці коло входу. Арсен припускав, що в сторожихи можуть бути неприємності.

— Не кажи мені — «зіскочити», — Максим відчинив дверцята джипа. — Ми й так домовилися, що сьогодні після восьмої ти вільний. Що ти хочеш у житті?

— Повернутись у «Королівський бал», — сказав Арсен, незграбно вилазячи на високе сидіння.

— Запросто, — Максим зрушив машину і влився в потік на дорозі.

— Ти мені казав, що неможливо.

— Я тобі брехав, — Максим витонченим маневром обігнав «Мерседес». — В інтересах справи.

— А якщо ти й зараз мені брешеш?

— А ти вчись… учися відрізняти брехню від правди.

— Ти мене не відпустиш? — запитав Арсен раптом захриплим голосом.

— Відпущу. Ми записали в список: повернутися в гру. Далі?

— Знімати будь-яку дівчину, — сказав Арсен і відвернувся. — Чи тьолку.

— Так, це ближче до життя… Ще, може, грошей?

— Ну й грошей. Так. Ніколи не ходити в школу. І ніколи тебе більше не бачити.

— Привіт, — Максим аж захлинувся від образи. — Оце так я тебе дістав?

— Я не вмію відрізняти брехню від правди.

— То внеси це в перелік бажань! Вельми корисна штука!

Якийсь час Арсен дивився, як мимо пролітає біло-червоне дорожнє огородження.

— Як ти це робиш? — він обіцяв собі не питати, та все одно не стримався й запитав. — Мишею? На екрані?

— Миша — для зручності. Можна без неї. Але тобі спочатку обов’язково буде потрібна миша…

— Мені?!

— А ти не хочеш керувати людьми? Мені здавалося, що це твоє покликання…

Машина заїхала на територію промзони.

— Я, власне кажучи, сьогодні збирався тебе цього навчити, — сказав Максим. — До восьмої впораємося.

Вони пройшли по коридорах, минули всі пости охорони, і Арсен не переставав дивуватися: стільки людей при ділі, стільки народу у фірмі, стільки грошей, такі приміщення… Фірма «Нові іграшки»… Невже ніхто не знає, що тут відбувається насправді?

Максим привів його в кімнату з моніторами на стінах. Зараз усі екрани було вимкнено; Арсен потоптався, на хвилину втративши мужність. У цій кімнаті його вбивали…

Чи то все-таки було наркотичне марення?

— Отже, ти хочеш навчитися відрізняти брехню від правди, — Максим упав у крісло, закинув ногу на ногу. — Добре. Маленька програмка, яку я на тебе навішу, не змінюватиме реальності навколо тебе: вона просто посилатиме тобі звіт. Дай руку, краще ліву.

Арсен завагався.

— Ну, чого ти боїшся? Як дівчинка, справді…

Арсен простяг руку. Максим розвернув її долонею вниз, узяв зі стола маркер і розмашисто, як художник у кутку полотна, написав три символи. Арсен не встиг до пуття роздивитися знаки, а вони вже поблідли, розпливлися й пропали — наче чорний слід од маркера миттю всотався в шкіру.

— Є… — Максим легенько ляснув його по руці. — Як ти себе почуваєш?

Арсен покрутив кистю. Помацав тильну сторону долоні. Ані сліду маркера. Біла шкіра. Батьки правду кажуть: він цього літа геть не засмаг.

Максим засміявся:

— Я пожартував. Це маркер з магазину розіграшів.

«Неправда».

Арсен здригнувся. Облизнув губи.

— Можна води?

— Візьми там у холодильнику, а хочеш, зваримо кави… Тільки спокійно, Арсене. Ти нервовий, я знаю.

— Це завжди так буде?

— Як ти забажаєш.

«Правда».

Арсен сів, не дійшовши до холодильника.

— Треба її відрегулювати, — сказав Максим діловито. — Щоб сигнал не виникав у відповідь на будь-яку інформацію, а відзначав важливу для тебе, і