Читати книгу - "Цифровий, або Brevis est"

— Як ти це зробив?!

— Тихо, тихо. Не сподобається — зніму. Це дуже проста програмка, інформаційна утиліта. Те, чого тобі так бракувало: здатність одразу відрізняти брехню від правди.

«Правда».

— Навіщо я тобі потрібний? — швидко запитав Арсен.

— Прекрасна реакція, — Максим кивнув, — я вже було думав, що ненароком тебе зламав. Ні, живий-живісінький…

— Тобто ти не відповіси, — Арсен опустив плечі. — Це нечесно.

— А ти що думав? — Максим вийняв з кишені мишу з одрізаним штекером, підкинув, упіймав. — Утиліта відрізняє правду від неправди, але не може змусити співрозмовника відповідати! Знаєш чому? Тому, що є на світі добра воля, я її тобі зараз продемонструю.

«Правда».

— Навіщо ти мені потрібний? — Максим прищулився. — Щоб ти тестував для мене програми, виконував роботи з дистанційного маніпулювання людьми та ще деякі цікаві завдання. Це не аморальніше, ніж складати рекламні тексти. Ніякого криміналу. Ніяких поступок перед совістю.

«Правда».

— А я тобі платитиму. Не тільки грішми, хоч суму в договорі проставлено. Я тобі платитиму можливостями. Різноманітними. Дуже корисними.

«Правда».

— Додам: ти мені потрібний надзвичайно. Ти носій рідкісних якостей. Винятково талановита дитина.

«Правда».

— Якими можливостями?

— Одну з них, найпростішу, ти зараз тестуєш. Подобається? — Максим крутив мишею над головою, так, що аж свистіло. Він знову був схожий на маніяка.

— Ти маніяк? — вирвалося в Арсена.

— До певної міри… Жартую. Для тебе я цілком безпечний. Я не заподію тобі зла.

«Правда».

Арсен прислухався до себе.

— А тренінг, що ми проходили… Усі ці локальні іграшки, «шуба», війна в піонерському таборі… Це ж не тренінг був насправді?

— Що на етикетці, те й у коробці. Тренінг, так, добір, так. Просто в усі подробиці експерименту вас не втаємничували. Ця «шуба», наприклад, узагалі сміх, — хто ж захоче використати для входу у віртуальну реальність стільки барахла й заліза?!

«Правда».

— Де зараз Толік і Аня?

— У таборі.

«Правда».

Арсен зажмурився. Що я питаю всякі дурниці, до чого тут Толік і Аня… Я повинен запитати про головне, поки в мене є ця можливість…

— Хто ти такий, Максиме?

— Ого, а я сподівався, що слона ти якраз і не помітиш… Тобто забудеш про дещо запитати, а ти не забув…

— Не відповіси?

— Ну, якщо обіцяв… Я не людина.

— Я помітив. Хто ти?

— Те, що ти бачиш перед собою, — білкова істота, термінал, за допомогою якого я з тобою спілкуюся.

«Правда».

Арсен довго сидів мовчки. Крапелька холодного поту повзла по спині, мов мандрівник по кам’янистій рівнині, повільно, але неухильно.

— Арсене? Ще щось питатимеш, чи на сьогодні годі?

— Ти обіцяв мене відпустити.

— Я відпущу, — м’яко сказав Максим. — Якщо ти цього захочеш.

«Правда».

Арсен насилу вдихнув. Ребра стислися, наче їх паском стягли, і дихати було важко.

— Можна, я візьму води?

— Авжеж. Ти нервуєшся. Хочеш вбудований регулятор емоцій?

— Це як?

— Сервісна утиліта, невелика, не зачіпає вищої нервової діяльності, але чудово регулює периферію.

— Н-ні. Я не впевнений.

— Та не бійся. Це не наркотик, це не імплантат. Якщо є бажання, його легко видалити. Наче нова заставка на монітор: погрався, стер.

«Правда».

— А віруси? — Арсен дивився на холодильник, не наважуючись устати й підійти. — Ви… ти казав про віруси… Те, що зі мною сталося… «Імовірнісний черв’як»…

Максим неквапливо відкрив дверці холодильника, вийняв пляшку соку, струнку, мов вежа, із зеленими яблуками на етикетці, які чомусь нагадали Арсенові голі зади:

— Тобі сік чи воду?

— Воду, будь ласка.

Максим глянув на пляшку і, мабуть, Арсенова асоціація передалась і йому:

— Вибач за вульгарну аналогію, проте свобода сексуальних контактів загрожує епідемією. Де вільно поширюється інформація — там, зрозуміло, з’являються віруси, — він узяв з полиці мінеральну воду. — Вода — це добре, а чай питимеш?

Це був не сон і не марення, подумав Арсен. Мене не накачали наркотиками, як я спочатку надіявся. Я справді грався у своє життя, сидячи перед монітором, як перед цим грався в сотні інших ігор. А потім мене вбили тут, у цій кімнаті, і замінили мою долю збереженим файлом. Цікаво, де тепер мій труп?

Забулькав електричний чайник.

— Це так, я винний, я тобі свідомо підсадив важкий вірус, — Максим зітхнув. — З виховною метою. Перестарався, так. Але ти сам мене спровокував, маніпуляторе. Навіщо вирішив вийти з гри? Тобі ж було цікаво?

— Я в такі ігри не граю!

— Ти злякався. Боягузик. Я психонув, я винний, я попросив пробачення. І я ж усе повернув, як було, на першу вимогу? Чи ні?

«Правда».

— Ти можеш усе? — пролепетав Арсен. — Абсолютно все?

— Авжеж ні. Я не можу скасувати закон збереження енергії, а це такий шлагбаум на шляху, що рятуйся, хто може.

«Правда».

— Як мені вимкнути цю штуку?

— Візьми будь-яку мишу від непрацюючого компа. Можна таку, як у мене, — Максим підкинув свою мишу. — Можеш вирізати з дерева чи виліпити з пластиліну. Заплющ очі й уяви собі інтерфейс… Робочий стіл… Що ти хочеш зробити?

— Відімкнути підтвердження «правда». Щоб діяла тільки «неправда».

— Уяви собі панель, на ній іконки або кнопки. Наведи курсор і клацни.

Арсен оглянувся. Максим кинув йому мишу, Арсен упіймав в останню мить.

— Давай.

Арсен установив мишку на столі. Заплющив очі. Нічого