Читати книгу - "Цифровий, або Brevis est"

Максим поперхнувся:

— Ну, ти маніпулятор… Жаль, я диктофона не взяв. Ти так говориш — серце щемить.

Арсен відвернувся. На стіні висів календар з квітами, Арсен побачив орхідеї й згадав Аню. Де вона зараз?

— Припустімо, — подумавши, сказав Максим. — Я вклав у тебе так багато сили й ресурсів, а головне, свого дорогоцінного часу… А користі не одержав ніякої, одні витрати, розумієш? Це наче будуєш, будуєш будинок, уже дах кладеш, а будинок бере та й каже тобі: я маю інші плани, я хочу піти.

Арсен затримав подих.

— Шкода, — промимрив Максим. — З другого боку… Ну то й що, як мені чогось шкода. Домовмося: сьогодні ми з тобою працюємо… Тільки сьогодні. А потім я тебе відпускаю.

— Справді?! — Арсен спалахнув і одразу ж згас. — А мої батьки…

— З твоїми батьками, з родиною, з усім, як є, без питань. Але сьогодні ти працюєш зі мною, скажімо, десь до восьмої години… Годиться?

— Так, — швидко сказав Арсен.

— Тоді, будь ласка, піди зараз отуди, — Максим кивнув на монітор, — і принеси якийсь предмет. Запам’ятай, де лежало, щоб потім повернути.

— Будь-який?

— Абсолютно… Секунду.

Максим вирвав аркуш з блокнота завідувачки, залишеного на столі, і її ж ручкою щось на ньому написав. Згорнув трубочкою:

— Поклади в кишеню сорочки. Не читай.

Арсен сунув папірець у нагрудну кишеню, вийшов у зал аптеки й уперше в житті опинився за касою, на місці аптекаря. Касовий апарат був замкнений. Арсен постояв, оглядаючись і мимоволі уявивши собі, як це — ціле життя простояти тут, щодня бачити очі за каламутним склом і руки з м’ятими папірцями… Велика місія — продавець ліків. Відпускаючи аспірин, ти робиш людство кращим…

Яскрава коробочка на полиці привернула його увагу: якісь вітаміни. «Супрадин». Арсен узяв одну упаковку з ряду таких самих і повернувся в кабінет завідувачки.

— Вітаміни, — сказав, вивантажуючи здобич на стіл перед Максимом.

— Тепер прочитай, що я написав.

Арсен витяг папірець. «Супрадин», — було надряпано посеред аркуша.

Арсен помовчав.

— Я повинен здивуватися? — запитав нарешті.

— Повторимо для чистоти експерименту?

— Навіщо? Я вірю. Ти вмієш. У світлі того, що ти вже зі мною витворяв, ці фокуси якісь… дитячі.

— Це не фокуси. Сходи ще раз і зверни увагу на момент вибору. Запам’ятай, що ти думав і що почував. Це важливо.

Арсен не став сперечатися.

Максим написав щось на папірці. Крокуючи похмурим коридором, Арсен раптом запитав себе: я ж іще не зробив вибору. Чи можу я його обдурити? Переграти?

Він торкнувся папірця в кишені. Аркуш звичайний. Ручка звичайна. Не можемо ж ми вірити, що написане змінюється залежно від того, що я беру в руки? Хоч після того, що зі мною було, ми можемо вірити у що завгодно… Нехай. Досі Максим виконував обіцянки — так хочеться повірити, що й цього разу. Що в його обіцянці відпустити Арсена не криється підступ. Так хочеться вірити…

Він вийшов до полиць, подивився на ліки від кашлю, виставлені на вітрині, й сказав про себе тричі: «Я візьму «Лазолван».

Простяг руку. Взяв прямокутну коробку з пляшечкою всередині. Що тепер написано на коробці? «Лазолван»?

Він заплющив очі. Не дивлячись, намацав щось легке на полиці, взяв і поніс, і очі розплющив тільки потім, щоб не налетіти на одвірок. Простяг Максимові:

— На.

Як і раніше не дивлячись на принесену пачку, витяг з кишені папірець. Прочитав — «Смекта».

Подивився на свою здобич. Це була коробочка з порошками. «Смекта».

— Папірець працює дисплеєм. Ти міняєш текст.

— Та де там! Дурнику… Ходімо, нам потрібний хтось сторонній.

Максим одімкнув двері аптеки, вийшов надвір і через хвилину повернувся з дівчинкою років десяти. Арсен внутрішньо застогнав: дурне, дурне, хіба тобі батьки не казали, що не можна ходити з незнайомцями в непрацюючі аптеки? Що з незнайомцями взагалі не можна розмовляти?!

Дівчинка згоряла від цікавості. Арсен подумав, що вона не винна. Він сам, щойно познайомившись з Максимом, сідав до нього в джип, їздив з ним в офіс і нарешті попався. Чого ж дівча винуватити?

— А справа така, — воркотав Максим. — Знімаємо рекламу аптеки, ти просто йдеш у зал і береш, що захочеш. Тільки наперед не кажи, що візьмеш! А за це отримаєш приз од фірми. Готова?

Утрьох у кабінеті завідувачки було вже тісно. Максим підсунув Арсенові блокнот:

— Напиши ти. Ти пам’ятаєш, що там є?

Арсен написав: «Олівець». Він точно пам’ятав, що коло каси, у щілині прилавка, завалявся недогризок олівця, зелений, зі слідами зубів. У першому класі в Мар’яни Чабан теж була дурна звичка — гризти олівці…

— Давай, — Максим кивнув дівчинці.

Через секунду вона з’явилась на екрані. Стала за касою, як перед тим Арсен, видно було її скуйовджену потилицю. Потім вона повернулася до полиць і опинилася лицем у камері. Хоч і тьмяний був екран, та Арсен розгледів хитрі іскорки в її очах. Дівчинка була не боязка.

— Тепер дивись, — Максим вийняв з кишені стару мишу з обрізаним шнуром. — Де там той олівець?

Мишка ледь помітно ворухнулась під його долонею. Арсен примружився: на екрані не було курсора; дівчинка взяла з полиці якусь пляшечку, поставила на місце, повернулась до касового апарата.

— Ну, скажи мені, де олівець? А то вона до ранку вибиратиме…

— Біля каси зліва.

— Бачу…

Ворухнулася мишка. Дівчинка взяла олівець і зникла з екрана. Почулися її кроки в коридорі. Максим сховав мишку в кишеню.

— Ось, — дівча зайшло, тріумфуючи. — Ви сказали — що завгодно, я й принесла