Читати книгу - "Діти Мардука"

— … А у Львові скільки наших людей повимирало… — долинуло до моєї свідомості. — І якби тільки старі. А так ідуть із життя повні творчих сил… Це якийсь мор! Якби я був марновірним, то подумав би, що це кара Божа.

— Друже, якщо слова «кара Божа» ти заміниш на слова «принесення людських жертв», то будеш недалекий від істини.

— Це щось із твого нового фантастичного твору? — поцікавився Олекса.

— Може, і з твору, а, може, і з реального життя. Ну, бувай…

— Е-е, зажди… А коли я отримаю словник?

— Отримаєш, отримаєш… Потерпи. — Я відключив зв’язок.

Якщо для пересічного письменника слово є основним інструментом творчості, то для Різниченка — це предмет дослідження. Він вивчає не тільки слова, а й склади, з яких утворюється слово, їх звуковий та емоційний вплив на свідомість людини, історичні корені. Якщо образно, — він піддає аналізу не саме море, яким є мова, а його молекули й атоми. Прочитавши в газеті, що у нас видано у світ словник синонімів, він тут же мені зателефонував. Олекса Бусол, який його надрукував, збирав синоніми слів упродовж сорока років. Він сам його й набрав на комп’ютері, тобто виконав найтрудомісткішу, а відтак найдорожчу роботу. З його комп’ютерного набору я зробив оригінал-макет, що також здешевило витрати на видання. Я ж роздобув кошти й подбав, аби словником були укомплектовані всі бібліотеки області. Тепер кожен словникар цікавиться цим виданням. Та водночас на мене почали косувати дехто з письменницьких авторитетів, мовляв, чого не мене видав, а його? Аргумент про те, що мова, на яку було понад шістдесят заборон, тепер вимагає підтримки, на них враження не справили.

Мої міркування раптом перебив сигнал мобільника. На дисплеї висвітився, уже втретє, той самий номер. Це був-таки Костя.

— Щось ти не дуже охоче відгукуєшся на дзвінки… — зауважив він.

Я пропустив його слова повз вуха, запитав:

— Що сталося?

— Що сталося, що сталося… Те, що сталося, тебе мусить зацікавити більше, ніж мене, — відказав він.

Хоч мені й кортіло довідатися про Сміттяра, надто після оповіді Різниченка про смерть письменника, але я продовжував грати роль непоінформованого.

— Схоже, ти не втратив надії втягти мене у свої справи, — мовив я.

— Він розколовся, — сказав лікар.

— Справді? І як вам це з Ксилантієм вдалося? З допомогою лещат?

— До чого тут лещата?

— Ну, затиснули йому яйця в лещата…

— Ні, — сказав Костя, — з допомогою кота.

— Якого кота? — поцікавився я.

— Звичайного. Ксилантій спіймав біля альтфатера[3] кота, і приніс мені, — на мить Костя завагався, — в медпункт і я на очах у того фраєра зробив котові укол. Кіт здох, навіть не тріпнувши ногами.

— Вагомий аргумент, — зауважив я, — але жорстокий щодо тварини.

— Авжеж, шкода мурчика, — погодився лікар. — А тільки ставки занадто великі, щоби втратити сон від докорів сумління.

— Сміттяр, напевне, був надійно зв’язаний? — запитав я.

— Авжеж… Слухай, то така сука! Я його мало не відпустив. Клявся, що нічого лихого не мав на меті, а прута підняв біля урни… Він це казав до того, як Ксилантій приніс кота. А вже після мало не зомлів від страху. — Мить Костя повагався, а тоді сказав: — Знаю, знаю, ти зараз запитаєш, до чого тут ти. Відповім: не корч Лазаря. Якщо ти й справді не в курсі події, то прислухайся і постався дуже серйозно до моїх порад. Порада перша: якомога скоріше линяй з міста. Заляж на дно — надовго. Порада друга: не піднімай трубки домашнього телефону — він, скоріше за все, прослуховується. Порада третя: нікому не кажи про свій намір зникнути. Для рідних вигадай якесь відрядження чи туристичну поїздку…

Щось мені підказувало, що за жодних обставин я не мушу висвічуватись перед четвіркою. Від темного Костя міг довідатися тільки про те, що мене заплановано вбити, а його — темного завданням було простежити чи вирок виконано. Навряд чи «Сміттяр» знав про те, аж звідки надійшов наказ. Водночас продовжувати грати роль зовсім непоінформованого було б з мого боку не чесно. Щоб вигадати час на прийняття остаточного рішення, як бути у цій ситуації, я запитав:

— А де зараз той Сміттяр, котрий, як ти кажеш, знає щось про мене?

— Сидить прикутий наручниками до труби в підвалі одного великого будинку.

— Але ж його треба буде колись відпускати…

— Можливо. Але тільки після того, як я розкумекаю що й до чого. Ну, й ти ж до того часу зробиш ноги.

— Скажи, чому ти опікуєшся моєю долею? Чи ти належиш до тих, хто ладен взяти на себе гріхи людства?

На тому боці почувся сміх.

— Скажімо так, ти справив на мене добре враження. З усього, хлопець ти непростий, але з тобою легко спілкуватися. Мовити стисліше — не мудак. А в наш час — це вже немало.

— Дякую, Костю, — сказав я. — Дозволь і мені дати тобі пораду. В’язень твій — страшний чоловік. Не так жорстокістю й підступністю, як аномальними як для людини властивостями. Він володіє медіумічними здібностями. Ну, здатністю підкоряти своїй волі… У того, хто дивиться йому в очі, виникає потреба коритися. Через це тримай подалі від нього Ксилантія.

— А мені як бути? — запитав Костя без тіні іронії.

— Ти — дещо з іншого тіста зліплений… А вже тепер, коли тобі відомо, що воно за один, зомбувати тебе йому не вдасться.

— Я його, падлу, порішу! — В