Читати книгу - "Діти Мардука"

— Де зараз той, що підняв на тебе руку? — поцікавився я.

— Ломаку! — поправив Костя. — У надійному місці.

— Здав би ти його краще в міліцію.

— І що я там скажу? Що цей півень у той момент, коли хотів торохнути мене по голові, раптом зомлів? Та його негайно випустять, а мене заберуть. До речі, на його пиці — жодної подряпини. Він просто знепритомнів, та й годі.

— Дивно, — сказав я. — А куди подівся той, що був у машині?

— Оповім при зустрічі.

Раптом мені захотілося попередити ватажка четвірки пройдисвітів про те, що в них у руках дуже небезпечний тип — людина без табутивного бар’єру, який і бровою не поведе перед тим, як вкоротити комусь віку. Але ж як це зробити, не висвітившись?

— З твоїх слів виходить, — озвався я, — що він тебе хотів оглушити, та раптом знепритомнів?

— Авжеж. Тільки не оглушити, а вбити. У нього була двадцятиміліметрова в діаметрі арматурина.

— А зашкодив йому я? — У словах моїх вчувалася іронія.

Костя довгенько не озивався.

— Послухай, — нарешті подав голос, — ти щось казав про кента, котрий наслав на тебе хворобу в поїзді… Хід думки такий: ти також належиш до тої породи людей. І, отже, завадив йому мене вколошкати саме ти. Тільки не бреши, що нічого не бачив.

— Я справді нічого не бачив. Чому б тобі, як лікареві, не припустити, що в нападника у мить, коли він заніс над тобою прут, потьмарилося в голові. Ну, наприклад, щось з’їв перед тим… Або мав справу з якимсь отруйним сміттям. Сам знаєш, яка зараз екологія… Те, що так сталося — співпадіння, але не така вже й дивина. Воно свідчить, що над тобою розпросторив своє біле крило твій ангел.

На тому кінці довго не озивалися. Моя логіка, мабуть, упала в підживлений ґрунт.

— Таке мені в голову не приходило, — промовив Костя. — І хоч я не вірю в біле крило ангела, але припустити щось подібне можу. То як ти дивишся на те, щоб нам зустрітися?

— Сьогодні не вийде. Але якщо ти потелефонуєш завтра, то поміркуємо над твоєю пропозицією.

— Гаразд, — сказав Костя і відключив зв’язок.

У двір між будинками, в одному з яких мешкала моя сестра, я заходив з протилежного від основної магістралі боку. А до того ж з трамвая вийшов на одну зупинку раніше. Якийсь час походжав віддалік, та, зрештою, не завваживши нічого підозрілого, попрямував до сестриного під’їзду. Хоча відсутність видимого «хвоста» нічого не означала. Потуга, що насилала на мене кілерів, напевне мала у своєму арсеналі, крім традиційного підслуховування телефонних розмов, принципово відмінні засоби стеження, наприклад, можливості чорних магів. Хоча в цьому я не був переконаний, бо якщо їм було все відомо, то нащо тоді насилати на Костю Сміттярів? Мені, вже вкотре, прийшли на пам’ять слова мого покійного друга Михайла Гринька: «Не бійся їх. Вони не всемогутні».

На столі я знайшов записку, в якій сестра повідомляла, що після роботи поїде до доньки, котра мешкала в центрі, і що вечеря — у холодильнику.

Сигнал мобільника застав мене у ванні. Я зметикував, що це знову Костя. Втім, дзвонити міг будь-хто, як з Одеси, так і з Києва або з мого міста. Коли після ванни, де я не стільки змивав із себе сіль лиману, скільки — рештки невидимого «павутиння», з якого щойно виборсався, я глянув на дисплей мобільного телефону, то завважив, що то був той самий номер, що й перед тим, за сумою цифр схожий на міський. Оскільки в Одесі номера мого мобільника ніхто не знав, то, з усього, це таки озивався Костя. А дзвонив він, скоріше за все з автомата. Він знав, що номер його телефону відіб’ється в пам’яті мого мобільника. Хоч як кортіло довідатися, в чому річ, але я вирішив і надалі вдавати з себе байдужого до «чужих» проблем.

Потелефонував моєму літературному колезі Олексі Різниченку. Там довго не відповідали. Я вже збирався відключитись, та раптом на тому боці зняли трубку.

— Алло, слухаю… — почувся голос Олекси.

Довідавшись, що це я, він зрадів.

— Коли приїдеш? — запитав. — Ти не забув про синонімічний словник?

— Не забув. — відказав я. — Він у мене в сумці.

— А коли до нас прибудеш?

— Та я вже тут.

Колега висловив подив, а тоді запитав, чи не хочу я завітати до нього в гості. Прикинувши, що мої виразки затягне десь аж через тиждень, я сказав, що дам знати про це по телефону.

— Проблеми зі здоров’ям, — пояснив йому.

— Он як… Якась напасть на письменників.

Він сказав, що сьогодні відзначали сорок днів по смерті одного з чільних прозаїків Одеської письменницької організації. У зв’язку з цим Олекса прийшов напідпитку й ліг відпочити, через те довго й не озивався на мій телефонний дзвінок.

— Уявляєш, — мовив він, — ховали другого травня, коли у багатьох ще був святковий настрій.

«Отже, помер письменник тридцятого квітня, скоріше за все в ніч на перше травня…» — подумав я, відчуваючи як у мене починають терпнути ноги.

Він ще про щось казав, але я немовби відключився. Повідомлення про те, що колега наш помер у переддень Вальпургієвого свята, мене приголомшило. Отже, одним із тих, кого несли на «гору Броккен» до жертівника був і