Читати книгу - "Морська чайка"

Казав, що не голодний, відмовлявся, а коли добрався до миски, то й справді не їв, а молотив.

Біля халупки на ослоні сидів дідусь і читав газету. Він завжди любив тут читати газету.

В той час, коли бабуся подала нам ще одну миску макаронів, на подвір'я зайшли мама з тьотею Надею. Дідусь ніби тільки й ждав їхньої появи.

— А, молоді матері з'явились! Ідіть, ідіть, любі, маю тут для вас деякі новини.

— А що там, татусю? — кинулась мама. — Може, лист? Вона весь час жде листів від татуся. І хоч листи приходять майже щодня, вона чомусь весь час сердиться, що татусь мало пише. І радіє кожному листові, паче маленька.

— Та тут важливіше від листа… — хитрувато сказав дід,

Я аж ложку затримав біля рота. Може, щось про порушника кордону скаже дідусь? Я аж Павлика притримав за руку — куди йому поспішати? Встигне наїстися.

— Про школу он тут написано. Про те, що відстає наша школа від життя, дівчата. Розумно написано.

— Де ж вона відстає, коли в нашому селищі й зовсім немає,— озвалась тьотя Надя.

Ми знову взялися за макарони. Мене не цікавило — відстає в селищі школа чи не відстає.

— Та не про те, Надіє, мова, — заговорив дідусь. — Про всі наші школи, про те, що від життя вони відірвались, білоручок з наших дітей виховують, до труда не привчають.

Мене й це не дуже хвилювало. Чому я мав турбуватись про те, як мене навчають? Учителям видніше. Вони знають, чого навчати. Отож ми вже зібралися втікати, бо в нас було ще чимало справ. Я тільки ждав коли Павлик — той, що не хотів їсти! — дно в мисці вишкребе.

— Повиростають, то навчаться, — сказала тьотя Надя. — Нас теж в школах не вчили, а рибу он і патраємо.

Дідусь аж зірвався на ноги, змахнув газетою.

— Та не про те мова, дочко. Йдеться про школу, яка б не тільки знання давала, а й до роботи якоїсь прихилила. Не семирічки он будуть, а восьмирічки, трудове навчання буде введено, майстерні різні, зв'язок з заводами та колгоспами, он що тут пишеться, а ти — навчиться-навчиться. Багато он їх таких понаучувалось. Закінчив десять класів — руки в кишені та й пішов горобців дулями частувати.

Тьотя Надя не згоджувалась із дідусем:

— Яке кому діло, хто руки в кишені, а хто за кишені? Хай батьки про те думають. А я не хочу, щоб моя дитина ще й у школі працювала. Я їй і вдома не дозволяю. Хай учиться. До науки дитина тягнеться — і хай тягнеться.

Тут озвалася мама:

— Ти неправа, Надіє. Не можна так, щоб дитина не бралась ні за холодну воду.

— А мені видніше, чим моя дитина повинна займатися, — з серцем сказала тьотя Надя.

— А ти не сердься, Надіє. Мій он теж без діла ганяє. А яка від того користь? Он він кілька днів з рибалками пожив, подивився, як працюють люди, і — сама бачу — ніби подорослішав хлопець. А ти недобре робиш, що Оксану навіть до хатньої роботи не привчаєш.

Не знаю, чим би закінчилась та розмова, коли б не втрутилась в неї моя бабуся. А коли бабуся заговорить, тоді іншим уже не пощастить і слова сказати. Вона сама за всіх усе розкаже.

— А то ти, старий, правду в газеті вичитав. Не можна, я вже давно кажу, не можна так дітей ростити! Хіба ж то діло, що вони змалечку до неробства звикають? Та коли воно таке було, щоб ото прості люди та своїх дітей байдики бити привчали? Та то ж тільки пани, хай їм важко тикнеться, коли вони ще де є, так, кажу, ото тільки пани своїх дітей, мов поросят отих, відгодовували та викохували. А робоча людина повинна робити. На те ж вона й робоча людина. А щоб робити — змалечку його привчи. Ось хай скаже моя Оксана, чи давала я їй подачку змалечку? Та ніколи в світі! Вона в мене все робила — все, все! То хіба воно ото їй тепер заважає? Вона в мене така, що до всього привчена, яку хоч роботу вміє зробити.

Ми з Павликом уже пообідали, а сидимо, слухаємо.

— А то ж воно, бач, що виходить? Хоч би отой і Хомка. То ж він і школу закінчив, і на художника вчився, і в моряки збирався, та проплив десь до Сочі чи Євпаторії — і назад повернувся. Сторожує тепер, бо до іншого діла нездатний.

Я аж рота розкрив від подиву. Хомка — це ж ніхто інший, як Жорка-одесит. Знаменитий моряк, який пройшов усі моря та океани, плавав на всіх найбільших пароплавах, які тільки є в Радянському Союзі! Ні, це, мабуть, не про нього, а про когось іншого говорить бабуся. Тим більше, що Жорка-одесит не звичайний сторож на риббазі, а служить у береговій охороні і виконує якусь таємну роботу.

А бабуся вже взялася за Іва.

— Або отой, що без штанів ходить, що на цій стриженій жонатий. То ж, певно, і він иемалу школу закінчив, мабуть, десять років парту витирав у школі, а бач, чого навчився? Вихилясів різних та горілку, як той Беззубка, дудлити.

— А то вже не його, а батькова вина, — сказав дідусь. — Батько гроші дає, а синок п'є.

— П'є ж, п'є, ледащо, — згодилась бабуся. — А от що вій питиме, коли батько ноги витягне?

Розмову перебила Асикова мама. Вона з'явилась на нашому подвір'ї несподівано. В мене чомусь сполохано закалатало серце. Чи не на мене прийшла скаржитись, бо інакше, чому вона завітала до нашої хати?

Асикова мама була чимось стурбована, мабуть, уже не першу годину моталась по