Читати книгу - "Морська чайка"

Асик в неї такий хворобливий, ну, одним словом, він особливий такий, винятковий, як і все талановите та геніальне. Він зовсім не схожий на інших. Він навіть гратися не може так, як граються інші діти. Він коли й грається, то так, знаєте, відповідально, з почуттям гідності.

Моя мама і тьотя Надя, переглянувшись, пішли в кімнату. Асикова мама не звернула на те уваги. Вона зверталась тільки до моєї бабусі.

— То я вам скажу, пробачте, не знаю, як вас звати, то я вам скажу, що я дуже рада, дуже рада, що для таких дітей будуть спеціальні школи. Це мене цілком влаштовує.

Бабуся, видно, не знала, що й говорити з такою гостею.

— Але мене одне турбує,— вела далі Асикова мама. — Це ж таких талановитих є чимало, а шкіл, по всьому видати, буде небагато. А крім того, знайдуться ж такі невігласи, що безпідставно вважатимуть своїх діток талановитими і пропихатимуть в ті школи. Будуть такі, от чесне слово, будуть, я вже знаю. Отож я й поспішаю. Ще можна було б і на морі посидіти, бархатний сезон тільки починається, а я мушу їхати. Мушу! Бо проґавиш, — а проґавити дуже легко, я вже це знаю! — і залишиться дитина за бортом. А я не маю права допустити до того, бо це був би злочин з мого боку. Талановиті діти належать не батькам, а всьому народові. Отже, не до відпочинків, не до моря, люба, — з жалем в голосі сказала Асикова мама і знову звернулась до дідуся. — То я вас дуже прошу, допоможіть мені винести на гору речі.

Дідусь поморщився, відклав убік газету.

— Та воно б і той… Але я?… — дідусь глянув на сонце, — часу немає. Зараз треба в море йти. Ми, мадам, люди зайняті, робочі.

Тут з порадою виступила бабуся:

— А ви попросіть діда Беззубку. Отого, що на воротях сидить, швейцаром він, чи як у них зветься. Дасте отому старому п'яниці на сто грамів, то він вам не те що на гору, — в саму Одесу, до самої станції віднесе ваші речі.

— Була я й там! — трагічним голосом сказала Асикова мама. — Лежить той Беззубка з синім носом в холодку і спить. Вже встиг налимонитись. Я вас дуже прошу! — знову звернулась Асикова мама до дідуся.

Дідусь почав збиратись на море.

— На жаль — не можу.

В Асикової мами на очах сльози. Вона важко стала на ноги, рушила з двору. Павлик з жалем дивився на неї.

— Ніде не зустрічала таких безсердечних людей, — хникала вона.

Павлик схопив мене за руку.

— А давай їй допоможемо. Зберемо всіх хлопців — і винесемо.

Мені дуже сподобалась Павликова думка. В одну хвилину ми наздогнали Асикову маму за хвірткою.

— Тьотю, ми вам допоможемо. Не хвилюйтесь…

Асикова мама не відразу збагнула, про що ми говоримо. Потім, збагнувши, заговорила схвильовано:

— Ах, хороші хлопчики, ах, любі дітки. Та я вам на цукерки, та я вам на морозиво! Ви мене просто врятуєте.

— А ми без цукерок! — сказав я. — По-дружньому. Ми з Павликом помчали збирати своїх друзів.

Ми з Славиком несемо на товстій палиці важку валізу. Славко вже без чорної стрічки на очах. Після гри в «порушника» він заявив:

— Ану його, того містера Ікса. Нецікаво. От коли б справжнього порушника кордону затримати — ото діло!

Піт з нас ллється рікою. Ми ще не пройшли і половини сходів. Сонце палить немилосердно. Особливо дошкуляє воно Асиковій мамі. Вона вся розімліла, несе позад усіх роздутий кошик з персиками та яблуками і гримає на Асика:

— Ти чому йдеш, мов чужими ногами?

— Бо жарко.

— Всім жарко. Думаєш, мені холодно?

— Бо важко. Навантажила, мов ішака.

Асик тягне ранець з книгами та нотами. Навіщо він брав стільки тих книг?

— Я тебе навантажила? — обурюється Асикова мама. — Хіба то мої книжки? Свої несеш. Та й скільки їх, тих книг?

— Потрібні вони мені,— бурчить невдоволено Асик. — Бери, бери — читатимеш. А я їх читав?

— То хто ж тобі заважав? Чому ж ти не читав? Так тобі ігри та різні дурниці. А ноти хто вивчатиме?

Асик всідається на східець, ніби й не чує материних погроз.

— Йди мені, бо спізнимось на автобус. Уже й так спізнюємось. Тоді я сама поїду, а тебе тут кину, вперта твоя душа.

В Асикової мами було стільки речей, що нам довелося потрудитись по-справжньому. Три валізи ми ледве несли вшістьох, Павлик, мов павук, тягнув на собі круглу білу кулю — зав'язані в простирадло подушки. Валізи були такі тяжкі, що я навіть почав запідозрювати — а чи не навантажив Асик туди навмисне каміння, щоб посміятись над нами?

Переставляючи валізу із східця на східець, я згадав розмову, яка відбулася сьогодні вдома. Цікаво, які ж зміни будуть в нашій школі? От було б добре, якби нам майстерню зробили. І можна було там, що хочеш, те й змайструвати. А щоб іще там вивчали мотор та як автомашиною або моторною управляти. Тоді наступного року приїхав би я до дідуся в гості, сів би в баркас, на подив усім рибалкам, завів мотор, крутнув кермо та й повний хід у море. От би здивувались рибалки! І дідусь би здивувався, і дядько Семен. Дідусь би тоді не казав, що молодь не хоче рибальським справам учитись.

Добре-таки спітніли, поки вибралися на кручу.