Читати книгу - "Дунайські ночі, Олександр Остапович Авдєєнко"

Ще у розпалі літо, серпень надворі, а дощ періщить наче восени. Важкі хмари нескінченними табунами тягнуться над Дунаєм, лишаючи на верхівках тополь брудно-сірі клапті. Мулкий берег став м'який, податливий і. слизький. У туманній імлі сховалася румунська сторона і острови. Ледве-ледве видно баржі і пароплави, що проходять по річці. Проходять і тривожно гудуть.

Безлюдно на набережній. У скверику навпроти дебаркадера скрипучим маятником погойдуються під напором вітру ліхтарі, відбиваючи тьмяне світло.

Смолярчук перетнув це слабо освітлене місце і поринув у мокру, насторожену темряву, багато годин не вилазячи з неї.

На рахунку Смолярчука було чимало перемог. Не одного порушника знешкодив, запобіг кільком катастрофам, убивствам, руйнуванням… А скільки ще перемог, які звичайно не реєструються. Працю токаря, доярки, шахтаря, комбайнера легко обліковувати по кількості виробленої продукції. Але чим і як виміряти працю прикордонників? Увесь рік трудяться, витрачають багато патронів, солдатського харчу, державних коштів, а що видобувають, що виробляють? Тишу, спокій, мир, безпеку кордону. І це, невидиме, скромне, наповнювало Смолярчука високою свідомістю виконаного солдатського обов'язку, гострою причетністю до того, чим живе країна, чим законно пишаються люди. Кордон давно став для нього і переднім краєм Батьківщини, і переднім краєм великого, цілеспрямованого життя. І тому він ніколи не нудьгував навіть у глухій Ангорі. Тумани, дощі, багнюка, холодний вітер не гнітили його, не виводили з рівноваги. В будь-яку погоду, в будь-який час дня і ночі, в будь-якій обстановці він почував себе добре.

Ворог іноді атакує кордон у Прибалтиці, Білому і Чорному морях, намагається пролізти в горах Паміру, біля підніжжя Арарату і в теплих лиманах Каспію, на водорозділі Копет-Дагу, в Туркменії, в її піщаних пустелях, а тут, у гирлі Дунаю, на такому примітному, такому важливому міжнародному перехресті — тривале затишшя. За весь рік не було жодної надзвичайної події. Ніяких підозрілих дій на його підступах. Чому? Кордон неприступний? Так, правильно. Але й на Кавказі такі ж умови, і в Закарпатті, і в Прибалтиці, проте там ні-ні та й з'являться молодчики звідти, із Заходу. В. чому ж справа? Мабуть, дунайський напрямок досі вважався у ворога глибоким резервом. Вважався!

З такими роздумами Смолярчук пройшов уздовж берега, до правого флангу.

Мокрий, з пудовими шматками грязюки на чоботях, втомлений, але задоволений, що не виявив ніяких помилок, повертався Смолярчук на заставу. Втомився і солдат, який його супроводив. Навіть невтомний Витязь вимотався до краю: відверто наполегливо тягнув довідок, рвався додому, в сухий теплий будиночок.

Смолярчук ще раз, тепер у зворотному напрямку, перетнув придунайський скверик. Ліхтарі, як і досі, погойдувалися, скрипіли, освітлюючи одну групу дерев і ховаючи в темряву іншу.

Витязь загарчав. Смолярчук натягнув повідок, озирнувся. Боковою алеєю від пристані до застави простував високий чоловік у плащі, в капелюсі, з чемоданчиком.

«Приїжджий, тільки-но приїхав», — подумав Смолярчук і, глянувши на невеликий рейсовий пароплав Ізмаїл — Одеса, що пришвартувався біля дебаркадера, попрямував далі.

Витязь не переставав гарчати, наїжачився.

Біля виходу із скверика, за кілька кроків од огорожі застави, Смолярчук почув позад себе схвильований голос:

— Товариші!..

Чоловік у плащі повільно підійшов. Зляканими, збентеженими очима дивився то на собаку, то на прикордонників і мовчав. Обличчя молоде, біле. Губи тремтять.

— Що сталося? — запитав Смолярчук і підтягнув до себе Витязя.

— Ви… ви звідти? — чоловік махнув рукою в напрямку великого двоповерхового будинку.

— Так. А що?

— Прикордонники?

— Так.

— Я хочу бачити начальника. Я мушу повідомити йому.

— Я і є начальник. А ви?..

— Моє прізвище… Качалай Матвій Матвійович. Я щойно приїхав з Одеси… Пробачте, мені важко говорити. Я боюся… мене не повинні бачити з вами.

— Ходімо! — Смолярчук пропустив молодика, який назвав себе Качалаєм, вперед. У скверику не було нікого.

На заставі, у теплій, яскраво освітленій канцелярії Смолярчук уважно подивився на незнайомого. Ніяких особливих прикмет, нічого такого, що впадає в око. Звичайний плащ, який можна купити в будь-якому магазині. Чорні черевики з калошами. Сіренький пом'ятий костюм. Дешевий потертий чемодан. Поношений, натягнутий на вуха капелюх.

Качалай сів, поклав на коліна руки і категорично заявив:

— Ви повинні мене арештувати. Тому я й прийшов.

Смолярчук зняв тілогрійку і з холодною цікавістю глянув на Качалая.

— Не туди потрапили. За віщо вас арештовувати? Що ви зробили? Вчинили злочин?

— Ні, не вчинив, але… Справа в тому, що я… що вони…

— Документи!

— Пробачте! Ось.

Молодик вивернув кишені, поклав на стіл гроші, воєнний квиток, паспорт, командировочне посвідчення, перепустку і, нарешті, конверт із запискою і грішми, адресований Петру Кашубі. Документи, здається, справжні. Так, Качалай Матвій Матвійович. Тисяча дев'ятсот тридцять першого року народження. Українець. Народився в Одесі, прописаний там же. Відряджений до міста Ангори обласною філармонією. Строк відрядження — з п'ятнадцятого серпня до п'ятнадцятого вересня.

Смолярчук, проглянувши документи, ще раз спитав:

— Що ви зробили? Який вчинили злочин?

— Я… я нічого не зробив. Слово честі. Присягаюсь. А ось вони…

— Хто?

— Мій батько, його друзі… друзі… Обплутали. Ви повинні арештувати мене і відправити до Одеси.

— А ви звідки сюди приїхали?

— З Одеси.

— Чому ж ви не пішли в Одеське управління і не попросили, щоб вас там арештували?

— Боявся. Міг туди й не дійти. Лише тут відчув себе у безпеці. Коли б ви тільки знали, як я намучився!.. Пробачте, я більше не можу. Все розповім там, в Одесі, Органам безпеки. Нічого не збираюся приховувати.

— На одне питання попрошу відповісти тут. — Смолярчук узяв