Читати книгу - "Шхуна «Колумб», Микола Петрович Трублаїні"

все розповіла, а він у відповідь її лаятиме. Коли їх підслуховують, то це навіть краще. Вона згодна і навіть просить, щоб Марко її побив. У відповідь на це Люда відчула ніжний потиск руки. Це ніякий там знак Морзе. Це просто дружній, щирий потиск, можливо, останній в житті. У дівчини на очах виступають сльози, коли вона починає говорити. Ті сльози бринять в її голосі. Коли їх хтось підслухував, то слова, що вона вимовляла, безумовно, справляли те враження, якого сподівався Марко.

— Марку, зрозумій мене! Від нас же не вимагають ніяких страшних дій… Нас лише запитують, і ми повинні відповідати, бо інакше нас мучитимуть і повбивають. Хіба те, що ми розкажемо, має вже таке велике значення? Це ж дрібниці! Важливого ми все одно не знаємо.

— Дурна! — кричить він їй у відповідь. — Боягузка! Тебе мало вбити!

— Марку, як вони тебе побили! Марку, я боюся…

— О клята гадино! Мовчи! Бо я тебе задушу. Скажи мені, що ти там розповіла?

Люда, схлипуючи, стала розповідати про допит. Марко перебивав її лайками й обіцянками жорстоко з нею розправитись. Так минуло кілька хвилин. Люда змовкла і, потискуючи хлопцеві руку, вимагала, щоб він її побив. Але Марко зробити цього не наважувався. Нарешті він кілька разів замахнувся на неї, але не вдарив. Кулак його здорової руки пройшовся повз неї і легко стукнув у стінку. Знайда, спостерігаючи їхню сварку, все це сприймала серйозно. Вона схопилася й обняла Марка, щоб не дати йому вдарити Люду. Люда повернулась головою до стінки і закричала не своїм голосом. Ту ж мить одчинилися двері, і на порозі з'явився Анч. За ним стояв той самий матрос, що вартував у коридорі Марка. Люда повернулася до них обличчям, обмазаним кров'ю. Перед тим вона так стукнулась носом об стінку, що виступила кров. Анч, вилаявши Марка, забрав дівчину з собою.

Знову зачинилися двері, і юнга з Ясею залишились самі. Марко погладив дівчинку по голові, але вона рвучко одвернулась від нього. Хлопець гірко посміхнувся: він боявся, що Знайда так ніколи й не зрозуміє його. Спробував заговорити, але дівчинка у відповідь лише докірливо поглядала на нього.

Час тягся надзвичайно довго, але, нарешті, двері відчинилися, і знайомий уже матрос поставив перед ними тарілки з їжею та хлібом. Залишаючи їх, віз наче ненароком штовхнув Марка. А коли той звернув на нього увагу, показав очима на підставку з хлібом.

Хоч як Марко за цей день натерпівся, але здоровий організм переміг все і в нього прокинувся вовчий апетит. Він запрошував Ясю покуштувати, чим їх годують, проте дівчина сьорбнула одну ложку і нічого більш не їла.

— Що буде — побачимо, а зараз давай їсти, — говорив він їй. Але Яся заперечливо похитала головою.

Ламаючи хліб, згадав, як матрос, ніби навмисне, виразно показував туди очима. Марко оглянув підставку для хліба. Вона була накрита білою серветкою, а під серветкою щось лежало. Він зняв її і побачив кілька маленьких аркушиків паперу та коротенький уламок олівця. На одному з цих аркушів, зігнутому вдвоє, щось було написано російською мовою. Згадав свої спроби забалакати з тим матросом в коридорі. Тоді матрос не відповідав, але на запитання «котра година» показав, що мову розуміє. Юнга почав розбирати написане;

«Ви герой. Вас чекає смерть. Допомогти вам я не зможу. Але я вам співчуваю. Коли хочете написати листа батькам або товаришам, то я зобов'язуюсь його переслати на вказаний вами адрес. Будьте обережні, вас підслухують. Ваш друг».

Отже, тут, на піратському човні, є людина, яка співчуває йому. Невідомий «друг»… Звичайно, це і є матрос, який тільки що приніс їм обід. А може, це провокація? Але ні, які він має підстави так думати? І потім, напевне, вже обіцяли б визволення. А тут нічого подібного. Невідомий друг співчуває, хоча нічим допомогти не може. Ясно. Він тут лише один. І обіцяє йому тільки передати лист батькам та друзям. Лист після смерті… Значить, він має вмерти…

Що ж робити? Мабуть, треба поспішати з листом, адже щохвилини сюди може зайти Анч або хтось інший і тоді загине можливість послати свого останнього листа.

Але Марко не знав, скільки часу він зможе писати, тому мусив поспішати. Ось його лист:

«Мої любі і найдорожчі! Я повинен умерти. Власне, ми повинні вмерти. Нас захопили вороги, що підійшли до Лебединого острова на підводному човні. Ми вмираємо з думками про вас, про Лебединий острів, про «Колумба», про нашу Батьківщину. Цього листа, крім мене, підписує Яся Знайда. Ваш Марко».

Він скоренько сунув в Ясину руку олівець і, водячи нею, підписав також її ім'я. Дівчинка слухняно корилась. Потім написав адрес, скрутив листа в тоненьку трубочку і разом з олівцем поклав назад під серветку. Записку матроса він ще раз пробіг очима, зібгав і проковтнув.

Тільки кінчив, як двері раптом відчинилися. Увійшов Анч, а з-за його спини показалося похмуре й напружене обличчя матроса. Здавалося, матросові полегшало, коли ні він, ні Анч нічого особливого в полонених не помітили. Матрос забрав тарілки та підставку з хлібом і пішов, виносячи захований під серветкою лист.

Анч подивився на полонених і сказав;

— Командир човна дає вам ще дві години подумати. Якщо ви не погодитеся дати точних відомостей, яких від вас вимагається, то можете вважати своє життя закінченим. — Потім помовчав і продовжував: — Марко Завірюха, може, ви зараз згодні говорити?

— Мені нічого відповідати.

— А ти, Знайдо?

Дівчинка мовчки обернулась до стінки.

— Ну що ж, рахуйте тоді секунди останніх двох годин. — Анч зачинив за собою двері.

Марко обняв Ясю, і вона схилила йому на плече голову. Юнга думав про Люду: де вона. Чи залишиться живою? Навряд! Бо вона не сказала їм і слова правди.