Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Після приємної родинної вечері Чендлер поклав сина до ліжка і прочитав йому казочку — фантастичну вигадку про роботів і космічні кораблі на далекій планеті, де замість води текла піниста кола і все навколо було їстівне — це був плагіат якогось дитячого віршика, якого він не міг точно пригадати. Джаспер заснув ще до того, як тато перегорнув другу сторінку — далися взнаки вечірні зусилля.
Наступною зупинкою була Сара. Вона скрутилася калачиком в ліжку, тримаючи телефон за кілька сантиметрів від обличчя. Увійшовши, Чендлер почувався нерішуче, чекав, що зараз пролунають запитання, на які йому не хотілося відповідати. Вирішив спершу не ризикувати.
— Як минув твій день, люба?
У відповідь почув лише бурмотіння. Гарний це знак чи поганий, Чендлер не знав.
— Нічого захопливого?
— Першого причастя ще не було.
— Ага, мені шкода. Але є…
— Софі каже, що сталося вбивство і що у вас є вбивця. Аж двоє.
От тобі й перестороги. Чендлер відкашлявся.
— Розслідування ще триває.
— Тату, я не дитина. Ти можеш розповісти мені.
— Навіть якби це було правдою, я не зміг би тобі розповісти.
— Це правда.
— Тобі немає про що турбуватися. Усе під контролем.
— Тоді чому ти — вони — не дозволили відбутися першому причастю?
— Знадобиться час, щоб усе владнати. Припускаю, що це станеться зовсім скоро. Можливо, за кілька днів.
— Ох. — Її голос не був ані щасливий, ані сумний. Чендлер вирішив змінити тему.
— Хочеш порепетирувати зі мною?
Дівчинка похитала головою.
— Я все знаю.
— Знаєш свої слова?
— Так.
— І знаєш, у яких гріхах сповідатимешся?
Вона кивнула.
— І що ж це за гріхи?
— Не скажу, — заперечила донька, широко розплющивши очі.
Чендлер вдав, наче приголомшений.
— Це щось аж таке погане? Мені слід викликати Джима і Таню, щоб записати свідчення?
— Ні-і-і-і, — зайшлася від сміху Сара.
— Тоді чому не можеш сказати?
— Це має бути секрет, — пояснила дівчинка, а тоді подивилася на батька великими карими очима. — Хіба що ти розповіси мені, в чому сповідався. На своєму першому причасті.
Чендлера загнали в кут. Він не міг пригадати, яким був його найбільший гріх. Напевно, щось повсякденне, що здається дуже важливим, коли тобі одинадцять. Якби його запитали, в чому він хоче покаятися зараз, він точно знав, що б це було. Попросив би пробачення за всіх, кого підвів протягом цих років. Тері… Сару… Джаспера… Мартіна.
Чендлер легенько поцілував доньку в чоло. Вона сказала йому, щоб ішов і дав їй поспати.
Повернувшись до вітальні, чоловік побачив, що його батьки поринули в якусь телевізійну гру, нову материну примху — блимання вогників, надміру захоплені учасники. Усі були вдома, і все було нормально. Аж поки хтось не постукав у двері.
— Я відчиню, — сказав Чендлер, перш ніж мамі вдалося виборсатися з обіймів дивана. Він радів, що встиг.
Відчинивши двері, сержант побачив обтіпаного Мітча, що тіснився на сходах. Сьогоднішній костюм криво висів на плечах, як похилені терези Феміди; чоловік прихилився до підпорок ґанку, зім’явши сорочку.
— Що ти тут робиш, Мітче?
— Так, Мітче, — озвався Ендрюс, підіймаючи вгору напівпорожню пляшку з якоюсь коричневою рідиною, напевно, бурбоном. Широке денце і товсте скло підказували, що це дорогá пляшка. — Сьогодні ввечері я більше не «інспектор», еге ж?
— Чого тобі треба? — поцікавився Чендлер.
— Випити. Перемир’я.
Мітчів голос був гучний. Він був майже п’яний, і приховати це ледве вдавалося.
— Перемир’я? — Те, що мало нагадувати про старі часи — вони з Мітчем зависають на ґанку, — здавалося чимось лиховісним. Зіпсовані спогади.
— Гадаю, ми не з того почали.
Чендлер зітхнув.
— Послухай, Мітче, я ціную це, але вже пізно, і я намагаюся провести час зі своїми дітьми. А п’яний ти на моєму ґанку — останнє, що мені потрібно.
— Я не п’яний, — заперечив Мітчелл, підвищуючи голос.
Чендлер зачинив двері позаду себе.
— Слухай, ти мусиш іти. Ми… Я мушу до завтра владнати все. У дітей школа, у Сари за кілька дні перше причастя. Я мушу підготуватися до того, що моя колишня дружина спробує вкрасти моїх дітей. — Не надто вигадливий удар, але сказати це було приємно.
Мітч сплеснув руками в повітрі.
— Ох, ну ж бо. Тут немає нічого особистого.
— Нічого особистого? — засичав Чендлер, озираючись через плече на той випадок, якщо там підкрадалася його мама. — Як… коли… ви двоє вирішили втягнути дітей — моїх дітей… у це?
Мітч помотав головою, верхня частина його тулуба за секунду приєдналася до цього руху в довгому п’яному похитуванні.
— У неї ця ідея виникла задовго до того, як ми зійшлися.
— Просто йди, Мітче. Ти п’яний.
Мітчелл вдарив у відповідь:
— Знаєш чому? Тому що тут більше немає чим зайнятися. Ці діти робитимуть те саме — вони не матимуть чим зайнятися і стануть такими ж лохами, як ти.
Чендлер подивився на свого колишнього напарника.
— Називай мене, як хочеш. Принаймні я не женусь за публічністю, наче якась медіахвойда.
— Господи, Чендлере, приєднайся до цього століття. Публічність усюди. Піар тепер король. Квоти, прес-релізи. Плани зборів і видатки на сантиметри колонок. Я мушу боротися за бюджет і отримувати його, все мусить або добре вдаватися, або перетворюватися на повне лайно. Мені більше подобається перший варіант. — Він примружив очі, вчепившись у підпірки, щоб не впасти. — Ти заздриш?
— Заздрю?
— Ага, тому, що я з Тері. Може, ти не забув про неї. Вибір тут, звичайно, так собі, але напевно є хтось достатньо в розпачі.
Мітч рохнув від свого жарту, але з Чендлера було досить і він ступив крок від дверей, щоб подивитися йому в очі.
— Забирайся, Мітче, поки…
— Поки що? — поцікавився той, відштовхнувшись від колони і виявивши, що світ трохи хиткіший без опори.
— Поки не сталося нічого такого, про що ми обидва пошкодуємо, — відповів Чендлер.
Вирішивши, що з нього досить, Мітч зійшов із ґанку до сухого, випаленого садка.
— Я шкодую, що повернувся, щоб займатися цим лайном, — сказав він, — але я ним займатимусь. — Похапцем розвернувшись, він пошкутильгав уздовж газону й зник у темряві.
Ще один небезпечний персонаж розгулював містом.
33
2002
Через вісімнадцять днів пошуки зупинили; покласти їм край змусило погіршення прогнозу погоди на наступні кілька тижнів — датчик температури сягнув позначок від сорока п’яти до майже п’ятдесяти градусів. Така погода робила перебування у дичавині з обмеженим запасом свіжої води небезпечним. Тому Білл і керівники Перта забрали у Чендлера право вирішувати.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «55, Джеймс Деларджі», після закриття браузера.