BooksUkraine.com » Сучасна проза » Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський 📚 - Українською

Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

228
1
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Прадавня легенда" автора Юзеф Ігнацій Крашевський. Жанр книги: Сучасна проза / Пригодницькі книги. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 51 52 53 ... 109
Перейти на сторінку:
сміливіше почали говорити, і в молодих розв'язалися язики, — стали нарікати на свою долю. Хвостек, з якого не зводила погляду дружина, ніби очима тримала його на прив'язі, не відповідав нічого… тільки знизував плечима та все запрошував пити й закушувати. Учта тривала. Брунгільда вийшла, бо вже спорожніли дзбани, і відразу ж повернулася; слідом за нею зайшла служниця, внесла повний горщок золотого меду й поставила його посеред столу. Брунгільда похвасталась, що цей мед стоїть з того року, коли народився її перший син, і що кращого й запашнішого не знайдеш у всьому світі. Вона запрошувала частуватись. І служниця, посміхаючись, поналивала всім кубки. Під гамір і шум, що здійнявся за столом, княгиня крадькома налила собі й чоловікові іншого напою. Гості цього не бачили й пили, вихваляючи старий запашний мед.

Хвостек мовчав. Мстивой і Забой думали, що він прислухався до розумної поради й погодився з ними. Кубки спорожнялися, а служниця знову і знову їх наповнювала. Сонце вже схилилось на захід і зазирало у відчинені вікна.

— Гей! — вигукнув старий Мстивой, ставлячи кубок. — Досить пити: мене вже палить усередині; мед вогнистий, старий, а голова в мене слаба, краще води вип'ю.

— І мені погано, — приєднався до нього Забой. — Не тільки палить… Чи не перебрав я часом? Соромно зізнатись, але назад усе горлом іде.

Раптом один з молодих зблід і, рвучко підвівшися, схопився руками за груди.

— Зрада! — закричав він. — Це не мед, а отрута! Трутизна! Так мед не палить, не бурує в грудях! Це отрута! Отрута!

Всі молодші посхоплювалися з лави, зопалу хапаючись за ножі; старий Мстивой хотів було встати, взявся за стіл, але не зміг і стогнучи, безсило звалився додолу. Забой глянув на Хвостка. У того з-між відкритих уст біліли зуби й поблискували білки його очей. Він сміявся!

Молодші металися і, хитаючись, падали від гострого болю; одні хапалися за лави, інші качались долі. В тяжких муках стискали собі груди, заламували руки, стогнали і дико рикали. Князь і княгиня сиділи на лаві і мовчки спостерігали це видовище. Хвост тільки головою похитував.

— От і скінчилося ваше князювання! — нарешті крикнув він, сміючись. — Ви не зі мною, а з кметами, тому й загинули. Вони хотіли вас посадовити в моєму городищі, а тепер тільки трупи посадовлять, бо жоден не вийде звідси живим! Княгиня вміє добувати з зілля соки смачні і медок переганяти! Щезніть з очей моїх!

Мстивой і Забой не відповідали; старший підпер голову рукою, стиснув уста і, глянувши на синів, тихо зітхнув і заплющив очі; з-під повік у нього текли сльози. А сини, бліді, мов мерці, попадавши на землю, обнялися й поклали один одному на груди голови. Коли замовкли батьки, було і їм соромно стогнати й марно нарікати. Пересилюючи страшні муки, вони зціпили зуби, і їхні очі, затуманені смертю, втупились у Хвостка і Брунгільду. В світлиці чути було, як важко дихають і безпорадно метаються, конаючи, люди. Голови їхні безсило билися об мостини підлоги. Спершу молодших, мов те колосся, скосила смерть; потім і Мстивой захитався і розпростерся навзнак, з піною на губах, але без найменшого стогону. Поруч упав син, головою до його ніг. Другий ще боровся зі смертю, але, коли сива батькова голова вдарилась об підлогу і біезсило відвернулася, звалився і він, застогнав і помер, затуливши долонями обличчя. Забой усе ще тримався за стіл, вчепившись за нього руками; його тіло звивалося від нестерпних мук; та раптом, ніби вражений громом, брязнув разом з лавою додолу. Отак поодинці, глухо стогнучи, помирали вони, а Хвост дивився.

Посмішка зникла з його вуст, обличчя спохмурніло і скривилося від жаху; князь злякався власного злочину й тривожно глянув на Брунгільду, а та спокійно зливала в горщок рештки отруєного меду і, щось прошепотівши, віддала його служниці, яка стояла й переможно усміхалася. Потім вона визирнула у вікно й гукнула людей. Увійшов старший смерд і, побачивши, що підлога встелена трупами, здригнувся і зблід.

Хвостек показав йому пальцем на тіла.

— Челядь їхню пов'язати, а трупи викинути геть! Багаття для них розкладати не треба — так закопати в землю.

Смерд занімів, дивлячись на бліді, страхітливо перекривлені обличчя князів. Хвостек повторив:

— Викинути геть це стерво! Жвавіше!

Брунгільда мила руки й дивилась на переляканого чоловіка з жалем і погордою.

VI

Коли челядь зв'язувала отруєних князів, Жула, який був у Мстивоя старостою, відразу збагнув, що його чекає, упав на землю й поповз під огорожу в кущі; так він віддалився від юрби, видряпався на частокіл і, стрибнувши у воду, поплив через озеро. Дружина, зайнята іншими слугами, не помітила втечі, не почула сплеску води… Тільки сторожа, що стояла на вежі, почала стріляти в плавця, здійнявши крик; але поки люди князя кинулися за Жулою в погоню, той, допливши до берега, де пасся табун, вхопив молодого жеребця, сів верхи і, підганяючи його, помчав у ліс.

За ним поскакали на конях пастухи, але не зловили. Жула ногами й руками штурхав перелякану тварину, і вона, мов шалена, понесла його в лісову гущавину. Коли втікач зник з очей, погоня відстала: в лісі марно було б гнатися за ним.

Жула відразу ж попростував до городища Мілоша, хотів хоч його врятувати; тепер можна було сподіватись, що Попельок, який випустив Лешка тільки для того, щоб заманити до себе дядьків, і останніх не помилує зі свого роду. У лісі Жула зустрівся з кметами; вони подивились йому вслід, але він тільки крикнув їм:

— У городищі потруїли наших Лешків… один Мілош зі сліпим сином залишився!..

І відразу ж звістка про те, що сталося в замку, поширилась по дворах.

Жула гнав конячину з усіх сил, поки не натрапив на другий табун. Під'їхавши, він ухопив одного з огирів за гриву, скочив на спину і, тримаючись, мов кліщ, помчав, а свого залишив; і той, звільнений від вершника, стріпнувся, пирхнув і спокійно почав пастись.

У городищі Мілоша, під старим дубом, сиділа мати зі своїм сином Лешком і, мов дитину, забавляла його різними розповідями. За кілька кроків відпочивав утомлений співом Слован, якого привели сюди, щоб він розвеселяв нещасного хлопця піснями. Батько, підклавши під голову обидві руки, лежав під другим дубом на розстеленій ведмежій шкурі. Хтось постукав у браму і закричав. То був Жула. Його впізнали — адже він приїздив сюди в почті Мстивоя — і впустили. Спішившись, прибулий мерщій побіг до Мілоша; по його обличчю струмками збігав піт, губи тремтіли; він

1 ... 51 52 53 ... 109
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (1) до книги "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"
Христина
Христина 6 грудня 2023 00:09

Роман про життя слов'янських племен. Пізнавальне читання