Читати книгу - "Смерть моя, життя моє, Ерато Нуар"

Спала тривожно. Все здавалося, що Намісник не міг прилетіти один. Поранений... навіщо? Чому нікого не покликав із собою?

А це означало, що на нас чекає напад. Десятки розлючених драконів, які не залишать у цьому Храмі каменю на камені.

І ще ввижалися храмовники, які під покровом ночі прийшли його добити.

Кілька разів я неспокійно прокидалася, але бачила лише тьмяний мерехтливий візерунок, який залишив жезл Фербонна. Поки втома все ж таки не взяла своє.

Маленьке віконце під стелею виходило в приямок, і світло пробивалося слабке, його ледве вистачало висвітлити кімнатку. Тому лампу, залишену на спеціальній кутовій поличці над ліжком, я не вимикала навіть зранку.

Елінге так само важко дихав, не приходячи до тями. Я ще раз змочила його губи, потроху вливаючи воду і чекаючи, поки проковтне.

Картер зазирнув, щойно почув, що я почала рухатися. Приніс відро вмитися.

– Їсти хочу, вмираю, – пробурмотіла я, погладжуючи голодний живіт.

– Тут трапезують по годинах. Але я спробую щось роздобути. Як там? – він кинув погляд на ліжко.

– Не знаю, – знизала плечима. – Не прокидався.

Картер повернувся з тацею. Проста їжа без надмірностей, каша та тушковане м'ясо, шматок хліба з сиром. Але я була готова на що завгодно. За вчора поїсти не вдалося, та й після розгрому, вчиненого синім драконом, вечеря значно затрималася. Мене не стали на неї будити.

Вдень я виходила тільки пройтися коридором, розім'ятися. На душі було так само неспокійно, залишати Еллінге надовго боялася.

Картер склав мені компанію, спробував укотре переконати, що треба піти.

– Тобі тут не місце. І небезпечно! Ти зробила, що могла. Тепер тобі треба втекти так далеко, щоб жоден драхх не знайшов.

– Гадаєш, храмовники мене відпустять?

– Звичайно, – нахмурився він. – Чому ні?

– Тому що у них в руках Намісник Ерсе! З дружиною. Що там діється, Картере? Вони ведуть переговори із драконами, так?

– Спочатку жодних переговорів не планувалося, Іві.

– Звісно, не планувалося, якщо ви збиралися його вбити!

– Тепер треба чинити по ситуації. Але ти не бійся. Я тебе образити не дам.

Зуби Картера стиснулися, різко окресливши вилиці, і я раптом ясно побачила перед собою чоловіка. Молодого, гарячого, але вже не хлопця.

– Я все з'ясую. А тобі... поїхати б.

– І одружитися з Грегорі Маркесом? Ти для того його запросив? – фиркнула я.

– Ні, Іві. Ти пригледься до нього. А потім я тобі поясню.

Я звузила очі, але брат дивився твердо. Мабуть, доведеться поспілкуватися з цим Грегорі, «пригледітись». Щоб зрозуміти, що до чого.

Правда, коли прокинеться Елінге... У щоки вдарило спогадом, як він бився за мене зі своїми драххами, обпалило рум'янцем. Людину вже точно не підпустить.

Татуювання слабо замерехтіло, і я кинулася в кімнату.

Еллінге розплющив очі. Сині, в них не було зараз темряви, але дивився з такою люттю, майже ненавистю, що я завмерла на порозі.

Обвів поглядом кімнату, прочинив рота. Щось сипло прохрипів – я не зрозуміла, чи то на своєму драконячому, чи через рану в горлі слова йому не давалися. Мій голос, і то ще не відновився, а вже йому як...

– Пити? – промовила, рішуче ступивши вперед.

Взяла до рук чашку, піднесла до його губ.

– Отру-їш? – видав сипле, ледь чутне.

– Навіщо? – здивувалася. Допомогла підняти голову.

– Спра-вді, – хмикнув Еллінгее.

Я мало не кинула, що якби його хотіли вбити, то не стали б перебинтовувати! Але ж хотіли. Він не далекий від істини.

Сольгард жадібно припав до води, я виявила, що з кожним ковтком бинт на шиї просочується новою кров'ю. Зітхнула. Здалося, якби він мав силу, він звернув би мою власну шию. Але може, коли йому полегшає, зрозуміє, що я насправді не бажала йому зла.

Еллінге втомлено відкинувся. Я повернулася прибрати чашку на грубу тумбу, що стояла між ліжками. Він раптом ухопив мене пальцями за зап'ястя:

– Тоді... н-навіщо... – звів очі.

Я на мить розгубилася, не розуміючи, що він має на увазі. Навіщо його тут розмістили? Навіщо обмежили візерунками? Навіщо лікують?

Але відповісти не встигла: пролунав легкий стукіт у двері.

– Хто там? – розвернулась до них, мимоволі забираючи руку в чоловіка.

– Грегорі, можна? – відповів Маркес.

Елінге глянув дуже люто.

– Хто? – просипів таким страшенним голосом, що мені стало ніяково. Шкірою ковзнув цілий мурашник мурашок.

– Ілес? Все гаразд? – стривожено спитав з-за дверей Грегорі.

– Як... ти... м... – одночасно з ним просипів Еллінге. Під випікаючим поглядом я відчула себе мало не зрадницею.

Та чому?! Я не зробила нічого, щоб він вважав, ніби стану його труїти або зраджувати! Я лише не хочу вмирати! Не хочу народжувати чудовисько, яке вип'є мої сили!

Відповісти не встигла. Грегорі увірвався всередину, застиг на порозі, дивлячись на мене з тривогою. Еллінге ж обкотив його такою лютістю, що я мерзлякувато зіщулилася.

– Все гаразд, – промовила, сама відчувши, як голос здригнувся.

Перевела погляд на чоловіка, але він уже заплющив очі. Бінти щільно насочувалилися кров'ю. Дивно, за ніч стільки не налило, як зараз, а я-но сподівалася, рани вже почали загоюватися...

– Допомогти? – Грегорі наблизився, м'яко торкнувся рукою мого плеча.

Бажано. Я сама з ним не впораюся, він он який величезний та важкий! Але чомусь не хотілося, щоб Грегорі бачив Еллінге ось таким. Не здатним постояти за себе та свою дружину.

– Так. Покличте Картера, будь ласка.

– Якщо щось треба, тільки скажи...

– Я не знаю, що Картер вам наговорив... – почала я, але блондин торкнувся пальцем моїх губ.

– Нічого, Іві. Крім того, що станеш вільною, – тихо, ласкаво прошепотів він. – Мені не важливо, що там було... я розумію, вас віддали заміж проти волі. Я зачекаю, скільки потрібно.

– Ви квапите події, – я кинула нервовий погляд на Еллінге. Раптом чує? – Покличте брата, будь ласка.