Читати книгу - "Розколини, Ненсі Х'юстон"

На святі було кілька немовлят і підлітків, та я виявилась єдиною дитиною свого віку і зросту — себто приблизно вполовину дорослої людини; походжаючи серед дорослих, я відчувала не вельми приємні запахи.

Батько Пітера подзенькав ножем об келих з шампанським і заявив, що збирається виголосити промову, — потім дідусь також узяв слово, а тоді була черга Пітера. Я слухала їх, згадувала порівняння з театром і міркувала про те, як часто люди грають ролі: можливо, не тільки на весіллях, а й протягом усього свого життя; можливо, дідусь, консультуючи своїх божевільних, лише грав роль психіатра, а міс Келлі, караючи мене лінійкою, грала роль недоброї викладачки; можливо, всередині них жив хтось зовсім інший, та оскільки вони вже вивчили всі свої репліки й отримали дипломи, то по життю вони йшли, граючи ролі, і настільки до цього звикали, що не могли зупинитись.

З мамою все було інакше. Щоб зіграти роль співачки, слід бути співачкою, тут ніяк не змахлюєш. Можливо, того дня мама єдина була справді собою.

Досхочу обміркувавши цю думку, я вирішила піти перевірити, яку їжу подають зовні, надворі і в саду, і — бам! — врізалась у скляні двері, що здавались мені відчиненими. Від удару мені перехопило подих, я дуже забила ніс, та що гірше — розбила двері, і скалки розлетілися на всі боки. Гості здивовано вирячились на мене, набігли офіціанти з віниками, а Ворог прошипів на вухо: «Ось тобі покарання за ненажерливість!»

— Господи, Седі! — скрикнула бабуся, на мить втративши самовладання, але миттю змінила тон. — Ходи сюди! Швидше ж, швидше!

Мій ніс юшився кров’ю, і вона кинулася витирати його вологою серветкою, поки він не заплямив мою новеньку жовту сукню.

На щастя, щоб відвернути увагу гостей від інциденту, Пітерів батько дав знак оркестрові грати. Молодята закруж­ляли залою — втілення любові і грації, — аж раптом трапилося щось небачене: коли мама й Пітер вальсували поруч із закутком, де бабуся витирала мені носа, вони підхопили мене на руки (авжеж, зачіска у вигляді шолома Мінерви, мереживо і тафта, пластиковий пояс, заюшений ніс — це все нікуди не поділося) і продовжили танок зі мною. Коли вальс завершився, вони поставили мене на один зі столів — підошви моїх туфель стояли на білому обрусі (однак мама з Пітером могли робити що заманеться — цей день належав їм), — і взяли мене кожен за руку, обернулись до спантеличеного натовпу, і мама сповненим гордості голосом заявила: «Ось наша нова родина: Пітер, Крістіна і Седі!» Гості привітали нас гучними оплесками, а я дивилась, як спри­ймуть цю новину дідусь і бабуся, але вирази їхніх облич були звичними — застиглими й траурними, ніби весілля їхньої доньки турбувало їх не більше, ніж потреба відвідати вбиральню.

Решта червня минула у довжелезній низці «останніх разів».

Востаннє я міняла постільну білизну (нижнє простирадло — у прання, верхнє — покласти на місце нижнього, а зверху — чисте простирадло: такими були незмінні правила, заведені бабусею, хоча можна було що два тижні міняти обидва простирадла, роботи було б значно менше). Фіолетове чорнило міс Келлі востаннє псувало мій зошит. Востаннє я розкладала по місцях свої пуанти, кілт і однострій жанетки, застеляла клавіатуру вишитою серветкою і закривала кришку піаніно.

Дідусь сів до сніданку зі словами:

— І нащо я обрав таку роботу? Це ж просто здуріти можна!

Звісно, він цю фразу зронив не востаннє, але я більше її не почую — і раптом вона здалась мені майже зворушливою. Бабуся попросила помити посуд, і я, переконана, що більше ніколи цього не робитиму, майже ніжно пестила ганчіркою чашки й тарілки із золотою облямівкою.

Другого липня бабуся зібрала весь мій одяг і дбайливо розклала його по коробках; третього липня автівка Пітера зупинилася перед будинком, і з неї вистрибнула мама. А через дві години, перетнувши американський кордон, ми на повній швидкості пролетіли місто Рочестер у штаті Нью-Йорк.

Від’їзд так розбурхав мою уяву, що я майже не спала, тож через деякий час відчула летаргійний тягар і закуняла, поклавши голову на коробку з книжками. А коли прокинулася, стояла страшенна спека, я була мокра від поту, дуже боліла голова, мама ж із Пітером тихенько перемовлялися.

— Якщо ти хочеш, щоб ми були справжньою родиною, — переконував Пітер, — мусимо всі носити одне прізвище. Це все спростить. Містер і місіс Сілберманн та їхня доня Седі Сілберманн.

Для мене це був удар, адже мало того, що Пітер не був мені батьком, так я ще й прізвища справжнього батька не знала! Прізвище Кризвоті я успадкувала від мами, а вона — від психіатра з вулиці Маркгем. Хтозна, можливо, якщо змінити і прізвище, і країну, Ворог нарешті дасть мені спокій?

— Отак просто? — здивувалася мама. — Ти вважаєш, що мені варто зватися місіс Сілберманн?!

— Я хочу сказати... — відповів Пітер (і я зрозуміла, що він запалив цигарку, бо говорив він уже крізь зуби), — що ти можеш зберегти ім’я Кріссі Кризвоті для сцени. Однакові літери ініціалів нескладно запам’ятати: Мерилін Монро, Бріжит Бардо, Доріс Дей... Та решту часу — скажімо, на зібраннях батьківського комітету школи — ти ховалася б за іменем «місіс Сілберманн».

Мама розсміялася.

— Не думаю, що я ходитиму на зібрання батьківського комітету! Зрештою, я вирішила змінити сценічне ім’я.

— Справді?

— Угу.

— І як тебе тепер зватимуть?

— Ерра.

— Як?!

— Ерра.

— Як це пишеться?

— Е-Р-Р-А. Ерра. Дві літери «р».

— Хіба це ім’я?

— Відтепер — так!

І вона проспівала своє нове ім’я на дивний гортанний мотив, і я була майже впевнена, що в цей час вона натискала на свою родиму пляму.

— Люба, краще не роби цього, — попросив Пітер. — Я два роки життя витратив на те, щоб ім’я Кріссі Кризвоті запам’ятали!

— Пітере, хоч ти й надягнув мені на палець обручку, це не дає тобі права наказувати мені!

— Зараз тебе просить не твій чоловік, а твій менеджер.

— Менеджер-шменеджер! Я — митець, і я приймаю рішення, бо де будуть менеджери без митців? На біржі праці!

Пітер мовчав.

— Я переконана, — вела далі мама, — що зараз ідеальний момент для зміни імені. Кріссі Кризвоті була канадською співачкою, і її слава залишиться в Канаді. А Ерра уславиться на весь світ!

— Де ти відкопала таке ім’я? — похитав головою Пітер.

— Ерра, — замість відповіді твердим голосом