Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

безцеремонно забирав гроші, і кожній мамі чи татові залишав свою справжню адресу і номер телефону господарки квартири, в якої я наймав куточок. «У випадку провалу, що маловірогідно, я гроші повертаю, — запевняв усіх довірливих. — Ваш перший дзвінок і я — на вашому порозі». Це влаштовувало обидві сторони: як їх, так і мене. Я таким чином назбирував за кілька днів чималу купу грошей, за які міг запросто купити навіть автомашину «Волгу» — вважай радянський «Мерседес», але їх не всім продавали. Тільки високопоставленим партійним номенклатурникам. Під час вступних іспитів і власних канікул я у саду гойдався з ранку до вечора в гамаку, чекаючи, мов гравець у спортлото, на свій джекпот.

— І які наслідки? — не втримався Жан П’єр.

— Завжди майже стовідсоткові. Всього одна-дві сім’ї телефонували мені, що син чи донька не пройшли співбесіду. Провалилися. Я негайно брав таксі і мчав за адресою невдахи. Я чесно повертав їхніх дві тисячі і пропонував інший інститут, в якому я за половину цих грошей забивав для медаліста про всяк випадок місце. Ці два відсотки батьків, як правило, на мою пропозицію йшли, особливо батьки синів — адже їхнього випускника-медаліста через рік чекала доблесна радянська армія з її жахливою дідівщиною, а у вищих навчальних закладах існували військові кафедри. Словом, я влаштовував і решту медалістів-невдах у ті вузи за тисячу і, після вступу й вручення студентського квитка, мені батьки повертали назад «мою» тисячу, і тільки після цього я дозволяв собі влаштовувати оксамитовий сезон у Криму, на південних його берегах. Брав півпутівки — мовляв, на більше коштів у бідного студента не вистачає. Тоді з Ялти переїжджав до Гурзуфа, з Гурзуфа — до Алушти, з Алушти — до Євпаторії чи Феодосії. Там жив у Будинку відпочинку, або в якої-небудь бабусі за три карбованці на добу, а сотні витрачав у ресторанах і забігайлівках...

— І, звичайно, на дівчат?..

— Само собою, — Миронович глянув на Роксану, яка ще кружляла в танці з Шарлем, але не де Голлем, і самозадоволено посміхнувся П’єру Пастернаку.

— Ви дружили з Кримінальним кодексом?

— Саме тому я й став юристом.

— І ви жодного разу не потрапили до рук органів?..

— Одного року ледь не прогорів і не загримів до Сибіру. Мій метод перехопив якийсь чиновник з міськосвіти, але чогось він там не врахував і дуже швидко попався. Про це написала преса. Я боявся, що раптом згадають мене. Знаєте, на злодієві шапка горить. А тут якраз партія кинула заклик — молодь на розбудову Сибіру, і я, недовго думаючи, зголосився добровольцем і за комсомольською путівкою поїхав у тайгу валити ліс...

— За це й вип’ємо, — запропонував «Доктор Живаго».

— За що саме? — підійшла, витираючи піт із розчервонілого чола, Роксана. — Ми хочемо також випити. Чи не так, Шарль? — звернулася вона до свого партнера по танцях.

Шарль на знак згоди ствердно закивав головою. Власник кав’ярні вже вимикав світло. Нікому не хотілося розбігатися по домівках. Власне, парижанам по домівках, а гостям — у готель.

Нічний Париж зачаровував своєю неперевершеністю, аурою міста закоханих і дивовижним романтизмом. І при цьому всьому Миронович сказав:

— Париж має більше слави, а Київ — краси.

Ніхто йому не заперечив, і всі дружно налаштувалися ще й на нічну прогулянку по Парижу. Шарль, як істинний француз, пропонував просто пройтися по паризьких кабаре з їхньою витонченою вседозволеністю та ілюзією надмірних веселощів... Ніхто не відмовився. Може, саме тому, опинившись аж під ранок у люксовому номері готелю, Роксана впала каменем на подушку і мовила:

— Пробач, мій маленький. Сьогодні ти отримуєш від мене звільнення на кілька годин, — і заснула.

XXII

... В аеропорту Бориспіль «молодят» зустрічали два перших заступники Мироновича — довготелесий з пролисинами на видовженій голові трохи сутулий Оприско, опецькуватий рудий, аж червоний, Полівець та Едуард Шор з дебелою Адою. Адміністратор кімнат для віпперсон, який добре знав в обличчя Мироновича, вручивши квіти Роксані за дорученням Оприска, забрав молодят прямо з коридора-рукава літака, який з’єднував «Боїнг747» і блакитну кімнату для найвищих достойників держави. У блакитній кімнаті стояв легенько сервірований стіл — бутерброди з чорною і червоною ікрою, тонко нарізаний лимон у традиційному липовому меду за власним рецептом Роксани, дрібно наколоті на пластмасових мініатюрних шпагах і рапірах квадратики ананаса, дині, кавуна, сливи й сиру. Окремо на тарілочках лежали кількох видів оливки, а у фруктових вазах — виноград, яблука, груші, банани. Симпатична білявка Оксана, ім’я якої можна було прочитати на високих грудях під білою кофтинкою, де висів її бейджик, працівниця чи господарка блакитної кімнати піднесла прибулим шампанське у прозорих фужерах на високих кришталевих ніжках і залишила їх на самоті.

За щасливе приземлення, Вітольде Володимировичу! — на правах старшого за рангом серед зустрічаючих підійшов до Мироновича Оприско і почергово поцокався з усіма, починаючи з Роксани. Коли служниця поцікавилася вдруге, кому каву, кому чай — зелений, чорний, фруктовий, Ада взяла під руку Мироновича і відвела убік.

— Я приїхала, щоб на свої очі побачити, хто мене вдруге замінив? — нахилилась вона до вуха Вітольда.

— А хіба ти її ніколи не бачила по телевізору? — непідробно здивувався Вітольд.

— Євреї українського телебачення в Україні не дивляться, — відпарирувала йому Ада.

— А єврейки? — посміхнувся Вітольд.

— Тільки ті, які вийшли за українців заміж.

— Натяк зрозумів, — мовив Миронович. — І як вона тобі?

— Нічого. Смак маєш. Гарненька... Майже як я в молодості.

— Що значить «майже»? — перепитав Вітольд і пригубив шампанське.

— У мене фігурка тендітніша...

Вітольд зробив крок назад і критично зміряв з голови до ніг Аду. Перед ним стояла квадратна жінка, на тоненьких ніжках з напрочуд гарним лицем типу «Ані Лорак-молодша», і Вітольду здавалося, якби її підвісити горизонтально і на мить сховати ноги, ніхто не розібрав би — де висота, а де ширина цієї жінки. Тому він коротко сказав:

— Була!

— Що «була»? — перепитала Ада.

— Фігура трохи тонша була. Двадцять років тому в Ади Зільберман, — уточнив Вітольд.

— Але ти згадай, коли ми вибігали з аудиторій. Хіба не ти казав: