Читати книгу - "Там, у темній річці"

якось дожив до тридцяти семи років, просто час від часу відкриваючи рота і за потреби вимовляючи слова, й ніколи не знав турбот. Допоки не явився сюди. Я вже не впевнений, що хочу щось там опановувати. Ні, краще вже говоритиму старим перевіреним способом, нехай слова вилітають із мого рота, як їм заманеться, і якщо вже вона помчала вгору течією, мов заєць, то нехай собі мчить. А то взагалі нічого не розповідатиму.

Люди за столом обмінялися збентеженими поглядами, і нарешті один із гравійників узяв слово від імені усіх присутніх:

— Нехай розповідає, як хоче. Він там був.

І Ньюмену дозволили продовжити історію про втечу місіс Вон його власними словами.

Утім, не тільки Гівінс і Ньюмен намагалися досягти досконалості й вишуканості своїх оповідок. Кожен розповідав власну версію цієї історії спочатку завсідникам, а потім — іншим слухачам, тож щоразу спливали все нові й нові подробиці. Вони порівнювали спогади і виносили вердикти. Інколи певні розбіжності ставали джерелом суперечок. Одні начебто пам'ятали, що на губи дівчинки поклали пір'їнку, перш ніж перенести її до довгої кімнати, інші ж, бризкаючи слиною, доводили, що в такий спосіб перевіряли лише дихання чоловіка. Висували суперечливі та багатослівні гіпотези щодо того, як Генрі Донту вдалося подолати Греблю Диявола та дістатися до Редкота в такий собачий холод, та ще й у розтрощеному човні. Вони постійно прикрашали цю історію та наводили на неї лиск, підшукували слушні моменти, коли доречний жест вичавить сльозу з ока вразливого слухача, робили драматичні паузи, що примушували аудиторію підскакувати на стільцях. Та їм ніколи не вдавалося довести оповідь до фіналу. Вони доходили до того моменту, коли дитина покидала «Лебідь» разом із містером і місіс Вон, а тоді просто обривали розповідь. «То це Амелія Вон чи інша дівчинка?» — зазвичай запитував хтось із слухачів. Або ж: «Як так сталося, що вона спочатку була мертва, а потім ожила?»

Відповідей на ці запитання ніхто не мав.

Щодо першого — ким була дівчинка? — думка більшості схилялася на користь Вонів. Повернення дитини, що десь пропадала останні два роки, дитини, яку вони всі бачили, більш утішне, ніж повернення незнайомої дівчинки, яка зникла лише за день до того. Нова загадка оживила події дворічної давнини, і про викрадення торочили так, ніби воно сталося буквально вчора.

— Де ж вона, врешті, була увесь цей час? Скільки там минуло, два роки?

— От вернеться до неї голос, вона все й розповість.

— І тоді її викрадачам буде непереливки.

— Тут не обійшлося без няньки, готовий закластися на тижневий заробіток. Пам'ятаєте її?

— Ота Рубі, що вийшла вночі погуляти?

— Це вона так каже. Гуляла вночі берегом. От брехуха! Яка це дівчина блукатиме посеред ночі? Та ще й у час сонцестояння!

— А в цей час саме прибувають річкові цигани. Рубі з ними змовилася, згадайте моє слово. Коли малявка заговорить, комусь точно стане скрутно…

В обох історіях — про викрадення та про віднайдення дівчинки — були обірвані фінали, та якби хтось здогадався їх поєднати, це пішло б їм на користь і привело б до завершення.

А ось друге питання повсякчас викликало довгі п'яні обговорення.

Декому з цих людей світ здавався таким складним, що вони просто дивувалися йому і не робили жодних спроб розгадати його загадки. Невторопання було запорукою їхнього існування. Гравійник Ґіггс — один із таких. П'ятничного вечора його заробіток здавався цілком достатнім, щоб прожити тиждень, але вже у вівторок грошей не залишалося. На його кредит у «Лебеді» було завжди записано більше пінт елю, ніж він міг пригадати. Дружина, яку Ґігтс лупцював тільки по суботах, і навіть не щоразу, чомусь утекла з родичем сировара. Обличчя, відображення якого він бачив у річці, коли сидів на березі без хліба, щоб набити шлунок, без елю, щоб втамувати спрагу, та без жінки, щоб зігрітися її теплим боком, належало не йому, а його батькові. Життя було для нього покрите мороком, і не варто навіть намагатися хоч трохи у ньому розібратися. Тож розбіжності між причиною та наслідком він сприймав цілком нормально. І з-поміж інших життєвих переплутів Ґіггс черпав своєрідну втіху з історії про дівчинку, що спочатку померла, а потім ожила, бо вона була для нього доказом того, що життя — штука незбагненна, і не варто навіть намагатися щось у ньому зрозуміти.

Були й такі вигадливі або не дуже прискіпливі до фактів оповідачі, що намагалися нафантазувати різних подробиць, які б пролили світло на питання без відповіді. Один баржовик мав брата, що того вечора, коли сталася ця велика подія, розважався з жінкою і все пропустив. Спочатку чоловік засмутився, але потім обернув це на власну користь і висунув таку версію, де його відсутність у шинку поставала як серйозна втрата для товариства, адже тільки він був спроможний дати всьому раціональне пояснення:

— Та була вона мертва! Якби я її тоді побачив, одразу б це визначив. Тут уся справа в очах. Треба лише поглянути в очі, й тоді збагнеш, жива людина чи ні. У мертвяків одразу зникає зір.

Почувши це, деякі вуха нашорошилися, а голови різко піднялися. Ця ідея видалася цілком прийнятною для тих, хто терпіти не міг, коли кінець історії зависає в повітрі, має певну недомовку і розбігається з реальністю. Парі оповідачів сподобалася правдоподібність цього варіанта, і вони включили його у свої версії.

— Коли її занесли до шинку, вона ледве дихала, — один із них для експерименту спробував повести розповідь таким способом, і напоровся на безліч несхвальних поглядів й осудливо підібганих губ. Урешті його відвели вбік і дали прочухана за такі вигадки. У «Лебеді» додержувалися стандартів: одна справа — злегка прикрашати історію, і зовсім інша — брехати. Вони ж бо всі були при цьому присутні. І точно знали, як усе було.

Хоча про цей випадок розказували та переказували вже декілька місяців, інтерес до нього й не думав вщухати. Навпаки: історія про потоплену дівчинку, що раптом ожила, була загадковою, незавершеною і несуголосною традиційним оповідним канонам. У «Лебеді» говорили про Вонів, про Армстронгів, про смерть і про життя. Зважували сильні та слабкі сторони кожного з претендентів. Вони дивилися на цю історію з різних кутів зору, перевертали догори дриґом, а потім вертали назад, і врешті завжди опинялися там само, де були від початку.

— Це схоже на кістковий бульйон, — одного вечора промовив Бешант. — Від запаху слинка тече, але жувати в ньому нема чого, тож з'їси хоч сім тарілок, а все одно встанеш зі стола